Дата проведення: 05 травня 2017 р.

Місце проведення: дистанційно

Тема: «День пам’яті чи День перемоги: що ми повинні відзначати?»

Тематика доповідей: 

1. ДОСЛІДЖЕННЯ ПОДІЙ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ КРІЗЬ ПРИЗМУ КРАЄЗНАВЧИХ ДОСЛІДЖЕНЬ НА ПРИКЛАДІ ЯКИМІВСЬКОГО РАЙОНУ.

Підготував : Тимків О.М.- заступник директора з навчально-виховної роботи, вчитель історії навчально-виховного комплексу «Якимівська гімназія.

2. НІМЕЦЬКИЙ ГЕНОЦИД УКРАЇНСЬКИХ ЄВРЕЇВ В 1941-1944рр.: УКРАЇНСЬКО-ЕВРЕЙСЬКІ ВІДНОСИНИ В ПЕРІОД ГОЛОКОСТУ.

Підготувала: Гарбузова Світлана Анатоліївна, вчитель історії навчально-виховного комплексу «Якимівська гімназія»

3. Створення та діяльність антигітлерівської коаліції в роки Другої світової війни.

Підготувала:Ковтун-Павлова О.В., вчитель історії Якимівської ЗОШ № 2

4. Рух Опору в Україні та європейських країнах.

Підготував : Андрющенко  А.В.- вчитель історії Радивонівської ЗОШ 

5. Нацистська окупація України. Плани і режими «нового порядку.

Підготувала:Василенко Л.М., вчитель історії Якимівської ЗОШ №1

6. ОУН та УПА в роки Другої світової війни.

Підготував :Нілков  В.О.- вчитель історії Охрімівської ЗОШ 

7. Наш край в роки Другої світової війни.

Підготував :Житник І.В. - вчитель історії Горьківської ЗОШ 

8. МІСІЯ І РОЛЬ УКРАЇНИ НА АРЕНІ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ.

Підготувала: Речеган А.В., вчитель історії Новоданилівської ЗОШ 

 

Підготував : Тимків О.М.- заступник директора з навчально-виховної роботи, вчитель історії навчально-виховного комплексу «Якимівська гімназія.

 

У розбудові сучасної європейської української держави постає таке першочергове завдання як формування національної самосвідомості, відродження духовності та історичної пам’яті українського народу. В умовах суперечливого процесу розвитку суспільних відносин, зростання ролі і значимості суб’єктів цих відносин – людини, громадянина, особистості – постає необхідність пошуку оптимальних шляхів функціонування, збагачення духовного життя суспільства і насамперед молоді.

Об’єктивними причинами, що актуалізують важливість проблем духовного відродження молоді, розробку нових, нетрадиційних підходів до шляхів їхнього вирішення є національне відродження в історії, культурі, духовності, його зближення з загальнолюдськими рисами на основі зростаючої інтеграції сучасного життя українського та європейських народів; переосмислення класичних та формування нових парадигм історичної освіти взагалі та історичного краєзнавства як форми духовного розвитку зокрема.

Події Другої світової війни на уроках історії в загальноосвітньому закладі  неможливо розглядати без дослідження краєзнавчого матеріалу.      

Фундаментальну допомогу у формуванні розуміння патріотизму серед молоді є залучення їх до вивчення рідної історії та краєзнавства взагалі.

У Запорізькій області прийнята цільова програма національно-патріотичного виховання молоді на 2017-2021 роки, згідно якої головною метою є вдосконалення і розвиток комплексної системи національно-патріотичного виховання молоді в Запорізькій області, спрямованої на виховання громадянина-патріота України, утвердження любові до Батьківщини, духовності, моральності, шанобливого ставлення до національних надбань українського народу, наслідування найкращих прикладів мужності та звитяги борців за свободу та незалежність України як з історичного минулого, так і захисників, які сьогодні відстоюють суверенітет та територіальну цілісність держави в боротьбі із зовнішньою агресією, а також визначення ефективних механізмів системної взаємодії органів державної влади, органів місцевого самоврядування та інститутів громадянського суспільства в питаннях національно-патріотичного виховання[1].

 Досліджуючи події Другої світової війни на уроках історії та історії рідного краю, також у гуртках краєзнавчого напрямку вчителю  слід враховувати наукові роботи, статті місцевих краєзнавців, спираючись на джерелознавчу базу. 

Великий масив інформації з даної проблематики можна відшукати на сторінках наукових працькраєзнавців: Лахманлоса З.С.[9], Гнєдашева В.М.[4,5,6], Сидоренко В.В.[12,13,14], Сидоренко О.О. [12,13,14],Арестенко Г.П.[2,3], Курдінова М.М.[10,11],Остапенка І.І.[8].

Шкільне історичне краєзнавство - це форма історичних досліджень з наступними особливостями: 

1) розгляд тенденцій загальної історії на тлі регіональної історії, а регіональної - на тлі місцевої (локальної), тобто чітка локалізація при вивченні та дослідженні історичних об’єктів; 

2) історичне дослідження проводиться учнями як учасниками історичного процесу, причетними до будь-яких змін у суспільстві; 

3) надзвичайно високий потенціал у вихованні в учнівської молоді громадянських рис, національної самосвідомості та самоідентифікації, почуття патріотизму та відновлення історичної пам’яті; 

4) широке залучення форм «усної історії», як нового сучасного напрямку у методології історичних досліджень і найбільш оптимального методу шкільних краєзнавчих досліджень (усне анкетування, інтерв’ю, запис фонограм, усні оповіді, історичні спостереження).

Як зазначив доктор історичних наук, професорП.Т. Тронько: «Історичне краєзнавство саме та сфера, де легко забезпечується плідна співпраця і корисна взаємодія різних поколінь. Пенсіонерові і учневі однаково цікаво відчувати свою причетність до історії. Справа лише за розумною організацією пошукової і дослідницької роботи, в якій кожний небайдужий знайде своє місце. А зроблене спільними зусиллями залишиться нащадкам, які підхоплять і понесуть далі естафету знань і надій» [7, С. 166, 167].

Програма середньої школи передбачає декілька способів ознайомлення з краєзнавчим матеріалом, а саме: доповнення до основних тем з історії України та всесвітньої (інтегровані курси), заняття в гуртках військово-патріотичного виховання молоді, науково-дослідницька діяльність малої академії наук та участь в обласних заочних та очних конкурсах краєзнавчо-патріотичного напрямку. 

Так при вивченні теми «Україна в ХІХ – ХХ столітті» у п’ятому класі учням було запропоновано розглянути події Другої світової війни крізь призму родинної історії. З метою збереження народної пам’яті про Велику війну п’ятикласники отримали теми: «Спогади, як моя родина пережила війну», «Героїчний подвиг солдата - визволителя», що передбачали самостійне дослідження учнів та підготовку проекту. Історії конкретних людей, їх життя й боротьба складають величну і різнобічну картину минулого.

Напередодні проведення експедиції по запису спогадів свідків та учасників подій було складено запитальник, для допомоги дітям з опрацюванням отриманих результатів залучено батьків учнів.

Від ставлення дитини до спадщини попередніх поколінь, до героїчного подвигу дідів  залежить її духовний світ. Емоційні переживання, джерелом яких є пізнання та вшанування пам’яті, тісно пов’язані з активною діяльністю молодого покоління.

Історична мандрівка в минуле сповнена емоцій та переживань. Учні переконані, що наш народ здолав коричневу чуму не тільки зброєю. Він переміг завдяки вірі у справедливість, силі духу, нездоланному прагненню відстояти свободу рідної  землі.

Однією з найактивніших форм доповнення програмного матеріалу з питань Другої світової війни краєзнавчим матеріалом можуть бути повідомлення учнів. У даному випадку заздалегідь намагаюсь дати завдання учням, визначаю його обсяг, допомагаю в підготовці (підборі матеріалу, джерел) і обов’язково  перевіряю результат роботи. За таких умов повідомлення учнів краєзнавчого характеру з теми«Друга світова війна та мій край» стають яскравою ілюстрацією при вивченні теми, цінним доповненням, яке дає можливість розкрити рамки конкретної теми за допомогою регіонального компоненту.

Краєзнавчий матеріал органічно вписується в загальну канву історичних подій та процесів, дозволяє краще їх зрозуміти й засвоїти, а вчитель допомагає учням побачити нерозривний зв’язок історії краю з історією України.

Все це не тільки поповнює багаж знань учнів новими цікавими даними, а й дозволяє бачити місце свого рідного краю в загальноісторичному процесі держави та розширює світогляд учнів, впливає на формування їхнього інтелекту та світосприйняття, на зростання почуття патріотизму.

До активних форм краєзнавчої роботи з учнями відношу наступні:

 наукову співпрацю з Якимівським історико – краєзнавчим музеєм (директор Гнєдашев В.М.) екскурсії по залах музею на тематику  Другої світовоївійни та відбудова рідного краю після війни.

 підготовку та участь молоді в дослідницьких конкурсах «Патріотизм у долі Запоріжжя» в номінації «Велика вітчизняна війна», «Твої герої Запорізький край» в номінації «Наша гордість і слава», «Сила, мужність, честь», «Нащадки переможців», конкурс учнівської творчості ім. Т.Г. Шевченка.

 залучення широкої громадськості до участі в краєзнавчих дослідженнях;

 співпрацю з місцевими періодичними виданнями: «Слово трудівника», «Мелитопольские ведомости» з метою популяризації краєзнавчого матеріалу з питань Другої світової війни (1939-1945);

 проведення зустрічей, бесід, круглих столів з відомими постатями рідного краю, ветеранами Другої світової війни, учасниками бойових дій.

 участь у районних патріотичних заходах присвячених подіям Другої світової війни: автопробіг по місцях бойової слави, святковий парад хода до пам’ятника загиблим робітникам Полтавського паровозоремонтного заводу та до могили невідомого солдата. 

 проектну діяльність.

Як правило, у процесі реалізації учнівських проектів школярі об’єднані в малі групи. Питання груп є найважливішим питанням сучасної соціальної психології. Тому підготовчий етап проектних технологій передбачає вивчення педагогом психологічних особливостей своїх вихованців, їх соціальну адаптацію, уміння спілкуватися. Навчити учнів мистецтву спілкування – одне із завдань учителя, при цьому пам’ятаючи слова Екзюпері: «Розкіш людського спілкування – найвище життєве благо».

Прикладом проекту краєзнавчого змісту є участь у Міжнародному проекті «Наша Перемога» (створення відеоархіву спогадів учасників бойових дій Другої світової війни мешканців Якимівського району учнями навчально - виховного комплексу «Якимівська гімназія» спільно з ветеранами, вчителями, батьками, краєзнавцями) для підтримки патріотичної роботи серед молоді на території Якимівського району Запорізької області.

Головними завданнями даного проекту було:

 дослідження бойового шляху ветеранів Другої світової війни;

 формування у молодого покоління зацікавленості власною історією;

 запрошення молодих людей до добровільної соціально значимої діяльності;

 розширення джерельної бази з питань Другої світової війни, недопущення фальсифікації історії;

 вдосконалення навчально-виховного процесу через систему громадянського та патріотичного виховання школярів.

У ході проекту який постійно оновлюється новими життєвими історіями та спогадами ветеранів Другої світової війни було зібрано унікальний відео архів споганів ветеранів Якимівщини, а саме : Андрєєвої Л.Ф., Царькової М.І., Подбуртної Р.К., Буряк О.П., Кириченка П.Т., Синнікова М.М., Тихонова Г.Є. тощо.За допомогою краєзнавчого проектного дослідження діти самостійно доторкнулись до сторінок історії Другої світової війни.При таких формах роботи, коли учні торкаються живої історії, спілкуються з очевидцями чи документами, що свідчать про життя звичайних людей, що стали героями різних подій, але своєї історії, діти по- іншому починають сприймати світ, життя й історію. Цінність таких досліджень в об’єктивній правді минулого й реальній, чесній пам’яті в майбутньому.

 Вивчення подій Другої світової війни крізь призму краєзнавчих досліджень різних форм сприяє вихованню патріотизму, поваги до предків, які жили, працювали, боролися, які гідні поваги, пам’яті.

Комплексне розширення краєзнавчих знань та вмінь робить молоду людину обізнаною та впевненою в дослідженні власної історії. Молода людина стає не спостерігачем історичного процесу, а активним його учасником, дослідницька діяльність надає можливість доторкнутися до рідної історії через свою родину, друзів, земляків, відчути себе справжнім патріотом Українита зберегти для наступного покоління історико- культурну спадщину.

 

Перелік використаних джерел

1. Запорізька обласна програма національно-патріотичного виховання молоді на 2017-2021 роки. м. Запоріжжя 2016.

2. Арестенко, Г.П. Книга Пам'яті та військової слави села Червоноармійське . - Мелітополь : Вид. будинок ММД, 2013 -347с .

3. Арестенко, Г.П. Книга Пам'яті та військової слави села Червоноармійське . - Мелітополь : Вид. будинок ММД, 2015

4. Гнедашев В.Н. Акимовка. История. Люди. Судьбы. – Мелитополь, 2013.- 316 с.

5. Гнєдашев В.М. Якимівський район в Великій вітчизняній війні. -  Якимівна, 2005.

6. Гнєдашев В.М. Якимівський район на тлі Запорізької області. Історико-географічний огляд з методичними порадами. -  Мелітополь, 1998.

7. Тронько П.Т. Історичне краєзнавство: крок у нове тисячоліття: Досвід.    Проблеми. Перспективи.   К., 2000.

8. Остапенко І. І. На краю Дикого степу : іст. записки Атманайс. Краєзнавця /;[під. заг. ред. В. Різника]. - Мелітополь : Видавничий будинок Мелітопольської міської друкарні, 2013. - 243

9. Книга пам’яті України: Запорізька область. Т.10: Токмацький район, Чернігівський район, Якимівський район. – Дніпропетровськ: Січ, 1995.

10. Курдінов М.М. Клеймо: Документальні розповіді. – Мелітополь, 2007.

11. Курдінов М.М. Все про війну : Документальні розповіді. – Мелітополь, 2008. – 297 с. .

12. Сидоренко В.В., Сидоренко О.О. Наш земляк – Георгій Титов // Слово трудівника – 2008. – 10 травня.

13. Сидоренко В.В., Сидоренко О.О. Він захищав свою Батьківщину // Мелітопольський вісник – 2009. – 1 липня – 7 липня.

14. Сидоренко В.В., Сидоренко О.О. Життя і подвиг лейтенанта Титова // Надія – 2009. – 29 травня.

 

Підготувала: Гарбузова Світлана Анатоліївна, вчитель історії навчально-виховного комплексу «Якимівська гімназія. Якимівської районної радиЗапорізької області

 

      Висвітлення трагічних сторінок Голокосту, усвідомлення уроків катастрофи для європейського єврейства є актуальним завданням для науковців та політиків на сучасному етапі історичного розвитку. 

      У статті висвітлюється ставлення місцевого населення окупованих територій Півдня України до «остаточного вирішення єврейського питання». Реакцію неєврейського населення умовно можна поділити на три категорії: перша - це ті, хто співпрацював з нацистами – колаборанти; друга – ті, хто займав нейтральну позицію, сторонніх спостерігачів; третя – ті, хто рятував жертв окупантів – Праведники народів світу.

      У кожної з цих категорій є свої окремі причини виникнення, мотиви, форми втілення та наслідки, які в своїй сукупності дають характеристику єврейсько-українським відносинам в період Голокосту.

      На появу колабораціонізму в роки Другої світової війни в Україні вплинуло кілька факторів, що були зумовлені політикою радянського уряду у 20 – 30-ті роки ХХ ст. Саме соціальне експериментаторство, насильницька модернізація , українізація, голод 1932 – 1933 рр., політичні репресії є основними чинниками переходу деяких громадян України на бік німецьких окупантів. Така репресивна політика радянського влади по відношенню до свого народу спровокувала в майбутньому його співпрацю й відверту колаборацію певної частини населення України з гітлерівцями. Чималу роль у формуванні суспільних настроїв населення окупованих територій взагалі, зокрема, тієї групи населення, яка схилялася або йшла на пряме співробітництво з окупантами, зіграли засоби масової інформації, які звучали і видавалася українською та російською мовами за сприяння нацистської адміністрації. Однією з визначальних рис колаборантської пресиє активна критика політики колективізації та сталінського політичного режиму, з метою вибудувати усвідомлення нацистської окупації, як тієї сили,яка звільнила народ від сталінського режиму. Публікації колаборантських газет методично нав’язують думку про нерозривний зв’язок євреїв з радянською владою та її лідерами . 

      Отже одним з мотивів колаборації в Україні є ідейне неприйняття більшовизму та бажання помсти тих, хто постраждав від радянського режиму. Також меркантильність, проблеми забезпечення себе та своїх сімей. Наприклад, місцева поліція - шуцмани індивідуальної служби, вступаючи на службу,отримували зарплатню, пільги і мінімум обов’язків. 

      Головною мотивацією колабораціонізма є елементарне бажання вижити. Така співпраця з ворогом є вимушеною і охоплює усі сфери життя: політичну, військову, економічну, побутову, культурну та ін.

      Наряду з нечисленними поплічниками гітлерівців з боку місцевого населення була категорія людей, яка з ризиком власного життя  та життя своїх рідних надавала допомогу євреям у різних формах. Участь або співучасть у порятунку євреїв означало правопорушення, за котре передбачалась юридична відповідальність у формі покарання.  Найрозповсюдженішою була страта, дуже часто застосовувалась відправка до концтабору, фізичне покарання та ін. На можливості участі у порятунку євреїв впливало і місце їх перебування. Умови життя в містах та селах, у гетто і трудових таборах мали різний характер, а тому форми надання допомоги, взагалі їх можливість, суттєво відрізнялися між собою. Теж саме стосується й особистостей жертв. 

На можливості їх порятунку впливали такі факти, як соціальний статус, партійність, релігійність, професія, місце походження ( місцеві, з навколишніх містечок, евакуйовані).

      До різних форм допомоги, що надавалися євреям з боку місцевого населення, слід віднести: організацію та сприяння у втечі; недонесення місцевій владі про появу «підозрілих» осіб,частина яких мала виразні відповідні риси зовнішності; надання їжі, житла й одягу; забеспечення довготривалого переховування людей у власних помешканнях або у спеціально підготовлених місцях [Я, Степаненко Галина Абрамовна (в девичествеРовинская) родилась 29 марта1930 г. в г. ПятихаткиДнепропетровскойобласти на Украине. ….Толькоблагодаря тому, что моя мачеха – Сидоренко М. К. ценойневероятнихусилий и личногомежества су мела спрятатьменя так, чтонемцыменя не нашли, я осталась в живых. Она прятала меня в подвалах, гдебегаликрысы, прятала на чердаках у чужих людей, я не имела права выходить на улицу. Мыголодали, еликартофельнуюкажуру и мерзшуюсвеклу. Огромноеспасибо жителям г. Пятихатки, которыепомогалипрятатьменя, это – Семенова С. М., Головко Т. К. …Когда фронт подошел к городу, нас освободили, отец, вернувшись домой, увиделее, молодуюженщину 32 лет, абсолютно седой] [возраждениепамяти вип..2  2009Ткума]; сприяння в проведенні процедури офіційної легалізації, отриманні документів, що підтверджували неєврейське походження їх власників; відвідування гетто, таборів та інших місць їх утримання; невірна ідентифікація і видання їх за членів своїх сімей та родичів; підтвердження несемітського походження заарештованих, наприклад (свидетельствоПалейАвраам-товарищи вас не видавали ?   отв. Нет, ихнесколько раз визивали и спрашиваликто я. Я ихпредупредилсразу, что я уже не Абрам, а Александр не Самойлович, а Семенович Палей. Фамилию я не менял….я ихпредупредилчто я помесь: отец цыган, мать русская …так оно и пошло ) [архивЯдВашем].

      Багато залежало від посади, що займав рятівник. Дипломатам та чиновникам робити це було простіше, ніж простим людям. У дипломатів була недоторканість, у найгіршому випадку їх би вислали з країни, а чиновників захищали закони, посади, особисті контакти. Більше того, у них була величезна кількість підлеглих, котрими можна було прикритися. Проте ризик у будьякому разі залишався.

 Не менш важливо розглянути професійний склад рятованих і рятівників. Серед рятівників дуло багато військовослужбовців (офіцерів і солдат), юристів, поліцейських, підприємців, педагогів, робочих різноманітних спеціальностей. А рятували зазвичай людей творчих діячів, медиків, людей різних будівничих спеціальностей та пов’язаних зі сферою обслуговування.

Чималу частку складали стихійно врятовані євреї, переважно діти бо їх було простіше переховувати. Найскладніше було переховувати цілі єврейські родини або великі групи. Незважаючи на екстремальні умови окупаційного режиму, зазнаючи геноциду, український народ, за винятком певної групи колаборантів, не став сліпим знаряддям у руках нацистів. Поряд із неспростовними фактами участі деяких українців у реалізації планів гітлерівського керівництва частина громадян рятувала співвітчизників. 

      Саме ці нечисленні люди з вражаючою мужністю зберегли найкраші людські якості. Центр ЯдВашем від імені держави Ізраїль і всьогоєврейського народу виражає вдячність тим не євреям котрі, ризикували власним життям, рятували євреям під час катастрофи. Так говорить закон про створення ЯдВашем прийнятий Кнесетом 1953 р. Критерії присвоєння звання Праведник народів світу тим не багатьом, хто допомогою євреям у найважчі для них часи були визначені у 1963 р. Визнані отримують медалі і почесну грамоту, а їхні імена увіковічнюють в ЯдВашем на горі пам’яті в Ієрусалімі.

Ця Катастрофа, а саме її причина та розмах не вкладається в свідомості людини. Кількість загиблих настільки велика, що легко може перетворитись на абстракцію, загубити істинний людський смисл. Але ж, за кожною цифрою – діти, батьки, рідні, кожне ім`я – це друг, знайомий, коханий. Це історичне явище яке наповнено стражданням, горем, біллю, сльозами людей, які постійно питали: „За що?”.  

      Це був кривавий урок історії, який повинен проникнути в свідомість людства. Для цього треба оприлюднювати, осмислювати і робити висновки з такої світової трагедії, як Голокост. 

      До  сьогодні ті, хто залишився  в  живих, носять  шрами  геноциду  на  своїх  тілах  і  в  своїх  душах.  Ці  спогади  повинні і будуть  передаватись  нащадкам.  І саме  ми  відповідальні  за  цю  пам’ять.  

 

 

З чотирьох з гаком тисяч років відомій нам історії лише близько трьохсот були мирними. Решту часу в тому чи іншому місці Землі йшли війни. XX століття ввійшло в історію як епоха, що породила дві світові війни, в яких брали участь безліч країн і людей. У Другу світову війну було втягнуто безліч держав, а загальні втрати склали більше 50 млн. чоловік. Проблема війни і миру актуальна в будь-які часи. Вивчення військової історії більш ніж за три тисячі років свідчить, що в більшості випадків для ведення війни створювалися союзи - коаліції. Так було і в Другій світовій війні: блоку держав - агресорів на чолі з Німеччиною і Японією протистояла антигітлерівська коаліція, головними учасниками якої були СРСР, США і Великобританія.

Антигітлерівська коаліція була сильною зброєю боротьби проти агресивного блоку. Від колишніх військово-політичних союзів її відрізняло те, що в ній об'єдналися держави з різним суспільним ладом. Результатом цього стало наявність двох суперечливих тенденцій: союзників об'єднувала спільна мета - розгром фашизму, і в той же час поділяв підхід до вирішення даної задачі. Це пояснювалося прагненням союзних держав підкоряти ведення війни і вирішення наступних проблем своїм цілям. Найбільш наочно дані суперечності відбилися у вирішенні питання про відкриття другого фронту в Європі.

Слід відзначити один з найважливіших документів, підписаний країнами Антигітлерівської коаліції, як Атлантична хартія. 14 серпня 1941 на борту англійського лінкора «Принц Уельський» в бухті Ардженто (Ньюфаундленд) президент США Рузвельт і прем'єр-міністр Великобританії Черчілль прийняли декларацію, в якій були викладені цілі війни з фашистськими державами. 24 вересня 1941 Радянський Союз приєднався до Атлантичної хартії.

Ще одним важливим договором є «Декларація Об'єднаних Націй». 1 січня 1942 у Вашингтоні була підписана «Декларація 26 держав», згодом відома під назвою «Декларація Об'єднаних Націй». 

Радянсько-англійська договір про союз у війні проти Німеччини був підписаний у Лондоні 26 травня 1942 Він відбив прагнення Радянського Союзу до зміцнення антигітлерівської коаліції, до встановлення дружніх відносин між народами Англії та СРСР не тільки у військові , але і в післявоєнні роки. Договір міг бути основою післявоєнної європейської безпеки. Договір був анульований Радянським Союзом у травні 1955 р. у зв'язку з тим, що англійське уряд підписав паризькі угоди про переозброєння Західної Німеччини, що було явним порушенням умов англо-радянської угоди.

Не можна не відзначити мемуари найбільшого і державного діяча Великобританії, Вінстона Черчілля «Друга світова війна». П'ятий том - «Кільце змикається» - розповідає про події періоду червень 1943 - червень 1944 років: про поразку Італії, про ізоляцію Гітлера і групи окупованих ним країн і про перехід Японії до оборонних дій.

У науковій праці доктора історичних наук О.А. Ржешевського «Історія другого фронту: війна і дипломатія» описуються причини, які зумовили затягування відкриття другого фронту. Вони дуже заплутані і не обмежуються дипломатичними і військовими проблемами.

Монографія В.Л. Ісраелян «Антигітлерівська коаліція (Дипломатичне співробітництво СРСР, США та Англії в роки другої світової війни)» оповідає про дипломатичну історії Великої Вітчизняної війни, важливе внесок радянської дипломатії в перемогу над фашизмом, співробітництво між державами антигітлерівської коаліції і розбіжності між ними. У роботі висвітлюються найважливіші конференції періоду війни: Московська, Тегеранська, Ялтинська, Потсдамська, а також численні двосторонні переговори.

У книзі Р.Ф. Іванова «Сталін і союзники. 1941-1945 рр.. »Говориться про намір прем'єр-міністра Великобританії У. Черчілля надати допомогу СРСР всіма можливими засобами.

Монографія Г.А. Деборина «Друга світова війна» описує, що в Другу світову війну було втягнуто понад 70 держав, а загальні втрати склали 55 млн. чоловік. Втрати Радянського Союзу виявилися найбільшими з усіх країн учасниць.

У книзі В.Я Сиполс і І.А. Челишева «Кримська конференція 1945 рік» розповідається, що в Ялті, як і в Тегерані, розглядався німецький питання. Але Антигітлерівської коаліції так і не змогли домовитися про те, які території повинні бути відокремлені від Німеччини. Кримська конференція була прологом до закінчення війни і подальшої Потсдамської конференції подведшей підсумки Великої Вітчизняної війни.

У монографії А.А. Громико «Берлінська (Потсдамська) конференція керівників трьох союзних держав - СРСР, США і Великобританії 17 липня - 2 серпня 1945 р.» йдеться, що Потсдамська конференція була присвячена післявоєнного устрою світу. Важливою метою конференції було партнерство і співробітництво в ім'я миру без війни і насильства.

 

Причини створення та шляхи формування антигітлерівської коаліції

 

          Після завершення Першої світової війни міжнародна обстановка була напружена і складна. У великій мірі це було обумовлено Версальсько-Вашингтонської системою, яка закріпила панування Англії, США, Франції. Вона стала основою нових імперіалістичних протиріч, провокувала міждержавні конфлікти, в тому числі збройні. Запекла боротьба між країнами-переможницями почалася відразу ж після недовгого перемир'я. Німеччина намагалася розколоти союзників, домогтися певних поступок, а в перспективі мріяла про реванш у новій війні.

У міжвоєнний період (1918 - 1939 рр..) всі країни-учасники першої світової війни готувалися до нового військового переділу вже поділеного світу незалежно від того, хто стояв при владі.

Сили миру були набагато слабкіше сил війни, а уряди великих держав прагнули забезпечити лише власну безпеку, часто на шкоду іншим державам. При цьому велися закулісні наради, таємні переговори, розроблялися секретні плани, наслідком чого було взаємна недовіра.

Західні країни хотіли відвести від себе загрозу війни, проте не поспішали укладати договори про взаєморозуміння з Радянським Союзом. Участь Радянсько-англо-французьких переговорів у 1939 р. була вирішена відсутністю політичного прагнення двох країн піти на компроміс і підписати договір, який би забезпечив у Європі мир. Тоталітарні режими - і комуністичний і фашистський протистояли західної цивілізації, пропонуючи кожен свою альтернативу. Тому став можливий їх «Союз», укладений напередодні Другої світової війни.

Пакт про ненапад, розрахований на десять років, підписали міністри закордонних справ: з радянського боку - В.М. Молотов, а з німецької - А. Ріббентроп.

Положення даного пакту зобов'язували уряд Німеччини і Радянського Союзу утримуватися від агресивних дій і нападів один на одного - фактично це був договір про дружнє нейтралітет. Німеччина зуміла набагато ефективніше, ніж СРСР, застосувати цей нейтралітет і набагато краще підготувалася до війни проти нього.

Для Радянського Союзу вигоди виявилися тактичними і тимчасовими. Радянська пропаганда стала представляти Німеччину як «велику миролюбну державу», яка стримувала Англію і Францію. Ця дезорієнтація радянських людей багато в чому ускладнила згодом створення антигітлерівської коаліції.

Напад фашистської Німеччини на Радянський Союз не було раптовістю для урядів Великобританії та США. Керівники обох країн не сумнівалися в даному розвитку подій і навіть намагалися попередити Сталіна. Прем'єр-міністр У. Черчілль 15 червня 1941 писав американському президентові, що якщо вибухне нова війна, то вони нададуть допомогу СРСР, бо Гітлер був ворогом, якого потрібно розбити. У усній відповіді через посла Рузвельт запевнив, що підтримає його публічний виступ. В умовах війни, незвичайно важливі завдання лягали на радянську зовнішню політику. 22 червня 1941 У.Черчілль виступив із зверненням по радіо до СРСР і всьому світу. 8 червня 1941 прем'єр-міністр Великобританії відправив особистий лист Сталіну. Черчілль писав у своїх мемуарах, що він звернувся особисто до Сталіна і повідомив про свій намір допомогти російському народу всім, чим вони тільки можуть.

Основний конкретним завданням радянської дипломатії було об'єднання всіх сил, що протистоять блоку фашистських агресорів: створення коаліції СРСР, Великобританії, США та інших країн, готових до співпраці у цій війні. Насамперед, радянська дипломатія повинна була потурбуватися про те, щоб встановити союзні відносини з країнами, вже воювали з Німеччиною та Італією.

У першу чергу мова йшла про співпрацю у війні з Англією. СРСР був зацікавлений в укладенні з Англією міцного союзу у війні, в активізації нею бойових дій проти Німеччини, особливо у відкритті в Західній Європі другого фронту. Між США і Англією встановилося тісне співробітництво. Радянський Союз також прагнув до встановлення можливої співпраці з США.

Процес складання антигітлерівської коаліції не був простим і одноразовим актом. Радянський Союз був зацікавлений також у бойовій співдружності з народами окупованих фашистськими агресорами країн.

Оскільки США в той час ще не перебували в стані війни і загрожувала їм небезпека не була такою гострою, розбіжності з питання про ставлення до СРСР виявилися більш істотними.

Меморандум державного департаменту США від 21 червня, в якому викладено сформований до цього часу курс політики Сполучених Штатів стосовно СРСР у разі нападу на нього Німеччини: «Ми не повинні робити пропозицій Радянському Союзу або давати поради, якщо Радянський Союз не звернеться до нас. Якщо Радянський уряд прямо звернеться до нас з проханням про допомогу, нам слід, наскільки це буде можливо, без шкоди для нашої допомоги Великобританії та жертвам агресії і не завдаючи серйозної шкоди наші зусиллям щодо забезпечення нашої готовності, послабити обмеження на експорт в Радянський Союз, навіть дозволивши йому отримувати такі військові поставки, в яких він може відчувати гостру необхідність і якими ми можемо собі дозволити поділитися ... ».

І.В. Сталін, у своїй промові зазначив, що у війні СРСР не буде самотній і матиме союзників в особі Великобританії і США. І.В. Сталін у бесіді з Ст. Кріппсом (8 липня) знову повернувся до радянського пропозицією про укладення угоди. Глава Радянського уряду повідомив, що він має на увазі угоду з двох пунктів:

1. Англія і СРСР зобов'язуються надавати один одному збройну допомогу у війні з Німеччиною.

2. Обидві сторони зобов'язуються не укладати сепаратного миру.

Вторинне пропозицію СРСР, що виходив на цей раз від глави Радянського уряду, здобуло свою дію. 10 липня У. Черчілль повідомив І.В. Сталіну про прийняття в принципі радянського пропозиції, але при цьому звів справу лише до опублікування декларації двох урядів.

В результаті 12 липня в Москві було підписано Угоду про спільні дії СРСР і Великобританії у війні проти Німеччини.

Дана угода наголошувала наступне:

Обидва уряди взаємно зобов'язуються надавати один одному допомогу і підтримку всякого роду в справжній війні проти гітлерівської Німеччини.

До кінця 1941 року оформилася «трійка» головних союзників у війні проти Німеччини: Радянський Союз, Англія і США.

Антигітлерівська коаліція - це військово-політичний союз держав та народів, що боролися в період Другої світової війни проти розв'язало цю війну блоку держав-агресорів Німеччини, Італії, Японії та їх сателітів.

Виникнення антигітлерівської коаліції було визначено об'єктивної нуждою об'єднання зусиль волелюбних держав і народів у справедливій боротьбі з агресорами, які поневолили в перші роки війни багато держав Європи та Азії і загрожував свободі і прогресивному розвитку всього людства.

Передумовами для утворення антигітлерівської коаліції з'явилися наступні причини:

- визвольні цілі у війні для більшості країн;

- спільна небезпека, яка знаходила від фашистського блоку.

Основним ядром антигітлерівської коаліції були три великі держави: СРСР, США і Великобританія.

Основними етапами формування антигітлерівської коаліції є:

1. Радянсько-англійська угода про спільні дії у війні проти Німеччини 12 липня 1941 Москва.

2. Атлантична хартія США і Великобританії 14 серпня 1941, до якої 24 вересня 1941 приєднався СРСР.

3.Московська конференція міністрів закордонних справ СРСР, Англії, США 29 вересня - 1 жовтня 1941

4. Початок поставок в СРСР по ленд-лізу з США в 1942 р.

5. Підписання Вашингтонської декларації 26 державами (Декларація Об'єднаних Націй) про цілі війни проти фашизму 1 січня 1942

6. Радянсько-англійська договір про союз у війні проти Німеччини 26 травня 1942 Лондон.

.7 Радянсько-американська угода про принципи взаємної допомоги у веденні війни проти агресії 11 червня 1942 Вашингтон.

8. Радянсько-французький договір про союз і взаємну допомогу 10 грудня 1944 Москва.

Отже, об'єднання сил на державному рівні для протистояння фашистським агресорам прискорилося починаючи з літа 1940 р. Уряд США, не відходячи від позиції нейтралітету, надавало в різноманітних формах підтримку воюючою Англії.

Після нападу Німеччини на Радянський Союз процес формування широкої коаліції держав і народів отримав новий імпульс. Повідомлення про початок німецької агресії проти СРСР було передано по Бі-бі-сі опівдні 22 червня 1941

Тоді ж було оголошено, що ввечері по радіо виступив британський прем'єр-міністр У. Черчілль. У своїй промові він заявив, що будь-яка держава, яке співпрацює з Німеччиною, є ворогом країн-членів антигітлерівської коаліції, і небезпека загрожує не тільки СРСР, але і Великобританії і США.

Урядові кола Лондона віддавали собі звіт в тому, що перемога над нацистським рейхом не може бути досягнута Англією поодинці, без участі союзника в Європі. Америка, на відміну від Британії, не перебувала під такою прямою загрозою з боку Німеччини. Але в правлячих колах Вашингтона рахувалися з імовірною активізацією німецьких операцій в Атлантиці та економічної експансії в Західній півкулі. Абсолютно неприпустимою для них є перспектива встановлення світового панування нацистського рейху. Американський посол в Москві Л. Штейнгардт 24 травня 1941 сказав, що США не можуть допустити, щоб Німеччина контролювала весь світ і щоб вона підпорядкувала своєму впливу всі країни і безроздільно розпоряджалася усіма ресурсами.

Рішення Великобританії та США про підтримку СРСР диктувалися, таким чином, їх власними інтересами. Хоча повністю і не збігаючись, вони грунтувалися на одному і тому ж прагненні - зберегти зайнятість головних сил вермахту на радянсько-німецькому фронті, отримав додатковий час для зміцнення своєї безпеки і для переозброєння.

Радянське керівництво вже в початковий період Великої Вітчизняної війни висловилося за зближення з Англією і США. Воно підтримало 22 червня 1941 британську пропозицію про відправлення в Радянський Союз військової та економічної місій. У липні Сталін почав листуватися з Черчіллем, в серпні - з Рузвельтом.

Офіційно антигітлерівська коаліція оформилася 1 січня 1942, коли 26 держав, які оголосили війну Німеччині або її союзникам, виступили з Вашингтонської декларацією Об'єднаних Націй, оголосивши про намір направити всі свої зусилля на боротьбу з країнами «осі». Її підписали СРСР, США, Великобританія, її домініони Канада, Австралія, Нова Зеландія і Південно-Африканський союз, британська Індійська імперія, Китай, Гватемала, Сальвадор, Гондурас, Нікарагуа, Коста-Ріка, Панама, Куба, Гаїті, Домініканська республіка, а також емігрантські уряду Норвегії, Нідерландів, Бельгії, Люксембургу, Польщі, Чехословаччини, Югославії та Греції.

У січні 1942 р. для координації дій англійських і американських військ був створений Об'єднаний Комітет начальників штабів. Принципи відносин між лідерами коаліції - СРСР, США і Великобританією - були остаточно встановлені радянсько-англійським союзним договором 26 травня 1942 і радянсько-американським угодою 11 червня 1942

В угоді не уточнювалися обсяг і зміст допомоги, яку Англія збиралася надати Радянському Союзу. Самі її розміри виявилися спочатку досить скромні - головним чином тому, що для Лондона було не ясно, чи зуміє Червона Армія встояти перед ворогом. З цієї ж і інших причин затримувалися поставки, обіцяні американцями.

Початком взаємодії Червоної Армії з озброєними силами союзників став спільний введення британських і радянських військ і Іран.

Іран був затоплений німецькою агентурою, при цьому Іранський уряд схилялося до підтримки Німеччини. Гітлер прагнув установити контроль над Іраном, переслідуючи кілька цілей:

- створити загрозу Радянському Союзу з півдня;

- роздобути іранську нафту;

- перешкодити військових постачань до СРСР через територію Ірану;

- загрожувати британським володінь в Індії і на Близькому Сході.

Для того щоб не допустити цього, 26 серпня 1941 радянська і британські війська вступили на територію Ірану. З його урядом було укладено договір про союз, за ??яким СРСР і Великобританія зобов'язалися захищати Іран від німецької агресії, а уряд Ірану - співпрацювати з союзниками усіма доступними засобами. Таким чином, Іран включився в антигітлерівську коаліцію.

Аналогічна домовленість була досягнута з урядом Афганістану. Військово-економічне співробітництво СРСР із західними союзниками розвивалося в основному по лінії ленд-лізу (ленд-ліз - англ. «Давати в борг» - система передачі США в борг чи в тимчасове користування військової техніки, зброї та продовольства країнам-союзникам по антигітлерівській коаліції).

У 1941-1945 рр.. були підписані чотири протоколи про постачання Радянському Союзу озброєння, військових матеріалів і продовольства. У період дії першого протоколу (1 жовтня 1941-30 червня 1942 рр..) Допомога надавалася в порівняно невеликій кількості і відставала від запланованих норм. Серйозного матеріального сприяння радянській країні ленд-ліз не чинив, хоча деякі види поставок (мідь, алюміній і ін) компенсували наприкінці 1941 р. різке падіння промислового виробництва.

Починаючи з Третього протоколу (1 липня 1943-30 червня 1944 рр..) основна частина поставок прямувала Сполученими Штатами. Головний її потік припав на час завершення корінного перелому у війні і наступу Червоної Армії по всіх фронтах.

Ленд-ліз ні актом благодійності. США переслідували власні інтереси, в першу чергу стратегічні (підтримка радянсько-німецького фронту як найважливішого фронту Другої світової війни). Навесні 1945 впливові групи американського істеблішменту посилили вимоги про скорочення масштабів допомоги СРСР і іншим країнам.

Поставки по ленд-лізу сприяли розробці нового механізму міжнародних та економічних зв'язків, який не мав раніше аналогів у світовій практиці.

За підсумками першого розділу курсової роботи можна зробити наступні висновки:

1. Антигітлерівська коаліція - це військово-політичний союз держав та народів, що боролися в період Другої світової війни проти розв'язало цю війну блоку держав-агресорів Німеччини, Італії, Японії та їх сателітів.

2. Передумовами для створення антигітлерівської коаліції з'явилися наступні причини: визвольні цілі у війні для більшості країн; спільна небезпека, яка знаходила від фашистського блоку.

Основним ядром антигітлерівської коаліції були три великі держави: СРСР, США і Великобританія.

Вклад учасників антигітлерівської коаліції в боротьбу з ворогом вкрай нерівномірний: одні учасники вели активні військові дії з Німеччиною та її союзниками, інші допомагали їм поставками військової продукції, треті брали участь у війні тільки номінально.

 

Форми співробітництва країн антигітлерівської коаліції

 

У Атлантичної хартії говорилося, що США і Великобританія не прагнуть до територіального або іншим перетворенням і поважають право всіх народів самостійно обирати форму правління.

Вони давали обіцянку домагатися відновлення суверенних прав і самоврядування тих народів, які були позбавлені цього насильницьким шляхом. Великобританія і США заявили, що після остаточного знищення нацистської тиранії вони сподіваються на встановлення миру. Рузвельт і Черчілль оголосили, що вважають за необхідне роззброїти агресорів і створити неподільну систему загальної безпеки. Хартія була сформульована в демократичному дусі. Але в ній вказувалися шляхи ліквідації фашистського порядку. Для виконання всіх цих взаємних зобов'язань існувало три форми співробітництва держав коаліції: військова, матеріальна допомога та політична.

З метою матеріалізації всіх наявних ресурсів союзні країни в Москві відбулася конференція трьох держав - Радянський Союз, США і Великобританія, які прийняли рішення про англо-американські поставки озброєння і стратегічних матеріалів на найближчі дев'ять місяців. У свою чергу СРСР узяв зобов'язання поставити своїм західним партнерам сировину для військового виробництва. Незабаром уряд США надав Радянському Союзу кредит у сумі 1 мільярд доларів, і розповсюдив на СРСР дію закону про «ленд-ліз».

Перемога під Москвою (грудень 1941 р.) сприяла остаточному оформленню антигітлерівської коаліції. 1 січня 1942 у Вашингтоні, двадцять шість держав, у тому числі Радянський Союз, США, Великобританія підписали Декларацію об'єднаних націй. Вони зобов'язалися використовувати свої ресурси для боротьби проти агресорів, співпрацювати у війні і не укладати сепараторного світу.

1942 в Лондоні був підписаний договір між СРСР і Великобританією про союз у війні проти гітлерівської Німеччини та її спільників у Європі. Договір передбачав також співробітництво і надання взаємної допомоги після війни. У травні-червні 1942 року у Вашингтоні відбулися радянсько-американські переговори, що завершилися 11 червня підписанням угоди про принципи, що застосовуються до взаємної допомоги у веденні війни проти агресії.

Обидві сторони зобов'язалися постачати один одного оборонними матеріалами, інформацією і розвивати торгівлю та економічне співтовариство.

Висновок цих документів показало, що відмінності в суспільному устрої та ідеології переборні.

Разом з тим, між учасниками антифашисткой коаліції існували глибокі розбіжності щодо цілей війни і програми післявоєнного устрою світу.

Радянський Союз бачив цілі війни в розгромі фашистської Німеччини, звільнення поневолених народів, відновлення демократії, створенні умов для тривалого миру.

У США і Великобританії вважали головною метою війни ослаблення Німеччини та Японії як основних конкурентів. Водночас Західні держави прагнули зберегти Німеччину і Японію як військову силу для боротьби проти СРСР.

З початку Великої Вітчизняної війни одним з найважливіших завдань зовнішньої політики стало налагодження економічних взаємовідносин з країнами складається антигітлерівської коаліції, в першу чергу з Великобританією і США. В червні 1941 прем'єр-міністр Великобританії Черчілль заявив, що небезпека, що загрожує Росії, це і небезпека, яка загрожує Великобританії та Сполученим Штатам Америки, тому Великобританія надасть Росії і російському народу всю допомогу, яку зможе.

На нараді в Москві 29 вересня - 1 жовтня 1941 було підписано угоду про взаємні поставки, відомих як «Перший протокол», їм передбачалося більше 70 основних видів медичного спорядження в розмірах 1,5 млрд. тонн вантажів . СРСР висловив готовність здійснення відповідних поставок різних товарів. Відразу ж стали здійснювати поставки озброєння та інших стратегічних матеріалів. Через радянські порти з 31-го серпня 1941р. відповідно до договору уряду Великобританії та СРСР, почалися взаємні поставки: по 400 літаків на місяць, по 500 танків на місяць, 756 протитанкових гармат протягом 9 місяців, по 200 протитанкових рушниць і т. д.

Але допомога не задовольняла, розвивалася колосальна битва з головними силами фашистського блоку на величезному просторі землі і океану. Восени 1941р. поставки в СРСР і у зворотний бік стали здійснюватися на основі закону про ленд-ліз (ленд - давати, ліз - здавати в оренду).

Президент Рузвельт віддав розпорядження про надання допомоги на суму 1 млрд. доларів на основі безпроцентної позики з виплатою через 5 років після війни протягом 10 років.

Незабаром розгорнулася величезна робота з перевезення військового спорядження та інших вантажів у Радянський Союз, збирання й монтажу техніки. Вантаж надходив у чотирьох напрямках. За ленд-лізингу і автомобілі, і метал, сировина для потреб промисловості, металорізальні верстати, 22195 літаків різних типів, 12980 танків, 13000 зенітних і протитанкових знарядь, 427 000 автомашин, 560 кораблів і суден.

Оцінки поставок по ленд-лізингу різними фахівцями і країнами оцінювалися по-різному. Якщо російські фахівці вважають, що вони складали 5% від обсягу промисловості Радянського Союзу в ті роки, то на Заході називають цифри в 10-11%, а американці дають цифру в 7%. При цьому США, Великобританія та інші країни отримали зустрічний ленд-лізинг: верстати, зенітні гармати, амуніцію, обладнання для військових заводів, дорогоцінні метали, сировина, марганець, хром, платину. Союзні поставки дуже нерівномірно розподілялися по роках війни. У 1941-1942 рр.. зумовлені зобов'язання постійно не виконувалися, положення нормалізувався починаючи лише з другої половини 1943 року. З обіцяних Англією 800 літаків і 1000 танків, які СРСР мав отримати в жовтні-грудні 1941 р., надійшло 669 літаків і 487 танків. США з жовтня 1941 р. по 30 червня 1942 направили в СРСР 545 літаків, 783 танка, в 3 з гаком рази менше обіцяних, а також 16 502 вантажні автомашини, тобто в 5 з гаком разів менше, ніж було запланіровано..

У ході радянсько-англійських і радянсько-американських переговорів була досягнута домовленість про відкриття другого фронту в Європі в 1942 р.

Однак західні держави не поспішали.

У 1942 р. гострим питанням стало відкриття другого фронту у Франції. СРСР насилу протистояв силам вермахту, тому Сталін сподівався на другий фронт, тим більше від союзників було отримано обіцянку відкрити його в 1942 р. Проте, Англія вирішила зосередити зусилля на потрібній їй Північній Африці, борючись за вплив в даному регіоні. Даний фронт був другорядним і Гітлер не перекинув з Східного фронту жодної дивізії, а лише нарощував тиск на СРСР. До того ж постачання озброєнь по ленд-лізу не виконувалися в строк і в обіцяному кількості.

Західні країни в 1941-1942 році надали значну допомогу Радянському Союзу, але діяли в своїх інтересах і обрали тактику боротьби з Гітлером чужими руками. Англія і США намагалися не брати на себе основного удару, що буде ще більш помітно в ході корінного перелому у війні.

До кінця зимової компанії радянських військ після тривалої оперативної паузи 21 березня 1943 почався наступ союзних військ у Північній Африці. Воно розвивалося успішно і призвело до того, що опір німецьких та італійських військ в Тунісі було зламано. 12 травня головнокомандуючий італо-німецькими військами в Африці маршал Мессі заявив про капітуляцію італійських військ, а генерал-полковник фон Арнім - німецьких. За даними союзників, число полонених зросла до 240 тис. осіб.

За порівняно короткий час фашистський блок зазнав важкої поразки на всіх основних фронтах. Німці позбулися того переваги, яким вони володіли на початку війни. Для союзників ставало все важче і важче відмовлятися від колишніх зобов'язань з відкриття військових дій в Західній Європі. Збройні сили США й Англії були підготовлені для відкриття другого фронту навесні 1943 року. Про це свідчили численні заяви британських і американських військових і політичних діячів.

Однак англо-американські союзники не вжили цієї спроби; більше того, вони й не готувалися до форсування Ла-Маншу і відкриттю другого фронту в 1943 році, незважаючи на численні обіцянки з цього приводу. Досить сказати, що кількість американських військ в Англії з двох з половиною дивізії в 1942 році скоротилося до травня 1943 року до однієї піхотної дивізії.

Однією з перших спільних акцій стало рішення СРСР і Англії про введення радянських і британських військ в Іран в серпні 1941р., щоб не допустити виступу цієї країни на боці Німеччини.

  Англо-американські війська висадилися в Італії в кінці липня 1943р. Фашистський уряд Муссоліні незабаром, в результаті палацового перевороту впало, але військові дії продовжувалися.

Проте другий фронт (що розуміється як висадка союзників у Франції) відкритий не був. Уряд США і Великобританії пояснювали це недоліком плавзасобів для перекидання військ на континент. Радянський уряд виражало неприкрите незадоволення затягуванням відкриття другого фронту.

У жовтні 1943р. в Москві відбулася конференція міністрів закордонних справ трьох держав, на якій західні союзники проінформували радянську сторону про плани відкриття другого фронту в травні-червні 1944 р.

Проте, відчувалася певна недомовленість у відносинах між союзниками, була потрібна особиста зустріч глав урядів для якнайшвидшого вирішення назрілих питань. Конференція розпочалася 28 листопада 1943 в столиці Ірану. Заздалегідь виробленої порядку денного не існувало.

Хоча її учасники знали, про що піде мова. За столом переговорів зустрілися І.В. Сталін, Ф. Рузвельт, У. Черчілль.

Сталін в очах мільйонів людей Заходу втілював весь радянський народ, мужньо боровся з фашизмом. Він мав владу, якої не мав жоден з його партнерів. У травні 1943р. Сталін наказав розпустити Комінтерн, що створило на Заході враження про відмову Сталіна від планів встановлення родинних режимів в інших країнах. Рузвельт вже зарекомендував себе найбільшим реформатором ХХ століття, натхненником «нового курсу», Черчілль - політик, вийшов з ХIХ століття - уособлював сили, наполегливо відсувають захід сонця Британської імперії.

Кожен з них, прибувши на конференцію, думав про досягнення своїх цілей. Сталін зумів дуже тонко зіграти на деяких протиріччях між Черчиллем і Рузвельтом. Перш за все, необхідно було вирішити питання про другий фронт. Після нетривалих, але гострих дискусій між Черчіллем і Сталіним про терміни відкриття другого фронту, було прийнято рішення, що висадка союзників у Північній Франції відбудеться в травні 1944 р.

Таким чином, тільки в травні 1944 р. союзниками був відкритий другий фронт. До цього часу радянські збройні сили несли величезні втрати, війна залишила без даху мільйони людей, особисте споживання знизилося до 40%, гроші знецінилися, картки не завжди можна було отоварити, росла спекуляція і натуралізація обміну. Все це поєднувалося з постійним психологічним напругою: горем у зв'язку з загибеллю близької людини, очікуванням листи з фронту, 11-12 годинним робочим днем; рідкими вихідними, тривогою за дітей опинилися фактично без нагляду, важкою працею в ім'я наближення перемоги.

Робітники, які виконували по дві норми, стали давати три, опановували суміжними спеціальностями. Особливо значну роль у перемозі зіграв той фактор, що дуже організовано на початку війни, швидко пройшов монтаж заводів важкої промисловості, що знаходяться в південних районах України і Білорусії і швидка їх складання, встановлення на Уралі та інших районах, де випускалися танки, літаки і інша важка військова техніка. Завдяки героїчну роботу тилу в першій половині 1944р. вдалося досягти постійного переваги Червоної Армії над супротивником за оснащеністю бойової техніки.

Тому відкриття другого фронту було запізнілим, т.к. результат війни був вирішений наперед. СРСР у війні зазнав найбільших втрат, але з іншого боку наступ союзницьких військ прискорило розгром фашистської Німеччини, прикувавши до себе до 1/3 його сухопутних військ.

Узгоджувальної планів військових дій і політики союзників по відношенню до майбутньої Європі були присвячені конференції великих Держав, що проходили в 1943 р. Важливе значення мала перша зустріч глав трьох великих держав - Сталіна, Рузвельта і Черчілля в листопаді-декабре43г . в Тегерані. У складі делегації були міністри закордонних справ та військові радники. Конференція не мала заздалегідь погодженого порядку денного, кожна з делегації зберігала за собою право торкатися будь цікавлять її. Головним питанням конференції було відкриття другого фронту. Схожа позиція американського і радянського уряду не співпадала з позицією англійського уряду щодо другого фронту. Виступаючи з аналізом військової обстановки на фронтах, Черчілль віддавав явну перевагу розвитку військових операції на Балканах, в східній частині Середземного моря. Рузвельт був переконаний, що найкоротший шлях лежить через висадку в північній Франції. Це збігалося з інтересами Радянського Союзу. Після нетривалих і гострих дискусій між Черчіллем і Сталіним про терміни відкриття другого фронту було прийнято рішення, що висадка союзників у північній Франції відбудеться в травні 1944года. Радянський Союз взяв на себе приурочити до цього часу великий наступ Червоної Армії.

Конференція остаточно прийняла узгоджене рішення здійснити висадку англо-американських військ у Північній Франції в травні 1944 року і підтримати її операцією в Південній Франції. Радянська делегація не підтвердила згоду по закінченню війни в Європі вступити у війну з Японією. На Тегеранської конференції виявилися протиріччя між союзниками щодо повоєнної долі Німеччини. СРСР не підтримав пропозиції Рузвельта і Черчілля про розчленування Німеччини на декілька держав.

Конференція з цього питання, не прийняла ніяких рішень. У цілому загальний підсумок Тегеранської конференції був позитивним. Вона зміцнила співробітництво глав держав антифашистської коаліції узгодженні планів подальших військових дій проти Німеччини, відкриття другого фронту.

1945 року Німеччина завдала чергового удару, маючи намір повернути Ельзас. У. Черчілль направляє Сталіну своє послання, в якому каже: «На Заході йдуть дуже важкі бої, і в будь-який час від Верховного Командування можуть знадобитися великі рішення. Ви самі знаєте ... наскільки тривожним є становище, коли доводиться захищати дуже широкий фронт після тимчасової втрати ініціативи. Генерала Ейзенхауера дуже бажано і необхідно знати в загальних рисах, що Ви припускаєте робити ... Чи можемо ми розраховувати на велике російське наступ на фронті Вісли або де-небудь в іншому місці протягом січня ... Я вважаю справу терміновим ».

На другий день Сталін відповів, що важливо використовувати перевагу коаліції проти німців в артилерії і авіації, і для цього союзникам потрібна ясна погода.

січня Черчілль відповів вдячністю Сталіну.

Радянський наступ почалося 12 січня, тобто навіть раніше, ніж обіцяв Сталін. Через п'ять днів Черчілль телеграфував Сталіну, подякувавши його «від усієї душі» і привітавши його «з нагоди того гігантського наступу, яке Ви розпочали на Східному фронті».

На час відкриття Кримської конференції на початку лютого 1945 військово-стратегічне становище Німеччини ставало катастрофічним. Радянські війська знаходилися в 60 км від Берліна. Із заходу гітлерівцям протистояли англо-американські війська, які перебували в 500 км від Берліна. Враховуючи дедалі ближчий закінчення війни, Радянський Союз домагався того, щоб основні питання повоєнного устрою світу були вирішені якомога швидше на самій кримської конференції. Успіхи радянських збройних сил сприяли здійсненню радянської зовнішньополітичної лінії на конференції. Кримська конференція проходила в Ялті з 4 по 11 лютого 1945 року.

У Ялті, як і в 1943 на Тегеранської конференції, знову розглядалося питання про долю Німеччини. Черчілль запропонував відокремити від Німеччини Пруссію і утворити південно-німецьку державу зі столицею у Відні. Сталін і Рузвельт погодилися з тим, що Німеччина повинна бути розчленована. Однак, прийнявши це рішення, союзники не встановили ні зразкові територіальні контури, ні процедуру розчленування.

Радянська сторона підняла питання про репарації (вивезення устаткування і щорічні платежі), які має заплатити Німеччина за завдану шкоду. Однак сума репарацій встановлена ??не була, тому цьому чинила британська сторона. Американці ж доброзичливо сприйняли радянську пропозицію визначити загальну суму репарацій в 20 мільярдів доларів, з яких 50 відсотків повинні були бути виплачені СРСР.

На Ялтинській конференції було укладено угоду щодо вступу СРСР у війну проти Японії через два-три місяці після закінчення війни в Європі. У ході роздільних переговорів Сталіна з Рузвельтом і Черчіллем були досягнуті домовленості про посилення позицій СРСР на Далекому Сході. Сталін висунув такі умови: збереження статусу Монголії, повернення Росії Південного Сахаліну і прилеглих островів, інтернаціоналізація порту Далянь (Дальній), повернення СРСР раніше належала Росії військово-морської бази в Порт-Артурі, спільне радянсько-китайське володіння КВЖД і ЮМЖД, передача СРСР Курильських островів. З усіх цих питань із західного боку ініціатива поступок належала Рузвельту. Основний тягар військових зусиль проти Японії припадала на США, і вони були зацікавлені у якнайшвидшому виступі СРСР на Далекому Сході. Кримська конференція була прологом до закінчення війни і подальшої Потсдамської конференції подведшей підсумки Великої Вітчизняної війни.

травня 1945 року в передмісті Берліна Карлсхарсте був підписаний Акт про беззастережну капітуляцію Німеччини.

Потсдамська конференція (17 липня - 2 серпня 1945р.) була присвячена післявоєнного устрою світу. У її роботі брав участь І. В. Сталін, Г. Трумен, У. Черчілль. Центральним питанням був - німецький. Німеччина аналізувалася як єдине ціле демократичне миролюбна держава. Основним принципом політики відносно Німеччини були демократизація та демілітаризація. Берлін підлягав окупації військами СРСР, США, Франції за відповідними секторам. Було встановлено, що Західний кордон Польщі пройде по річці Одеру, тим самим Польщі поверталися її споконвічні землі. Радянському Союзу переданий Кенігсберг з прилеглими районами східній Пруссії. Був створений перший орган - рада міністрів закордонних справ, у складі представників: СРСР, США, Великобританії, Франції, Китаю для підготовки мирного договору з колишніми союзниками Німеччини, а також Міжнародного військового трибуналу для суду над основними фашистськими військовими злочинцями.

Найважливіша думка Потсдамської конференції і угода трьох держав - партнерство і співробітництво в ім'я миру без війни і насильства, на підставі балансу законних інтересів - згоди у тому, що держави - переможниці ніколи не допустять повторення агресії з боку Німеччини або будь-якого іншого держави.

Рішення конференції були спрямовані на забезпечення миру і безпеки в Європі. Їх прийняття переконливо показало, що держави, що належать до різних суспільних систем, можуть досягати взаємоприйнятної домовленості по найбільшим і складним міжнародним проблемам в ім'я загального миру і безопасності.Советское уряд послідовно виконувало рішення Потсдамської конференції, вони були повністю здійснені в східній частині Німеччини. Однак західні держави незабаром після Потсдамської конференції стали порушувати прийняті угоди, проводити сепаратну політику щодо Західної Німеччини, заохочувати в ній розвиток мілітаризму і реакції.

Московська конференція 1941 зіграла велику роль у долі СРСР. За договором від 1 жовтня 1941 союзники стали поставляти озброєння СРСР, що зіграло велику роль на початку війни, в найтяжчий час для  країни, коли радянська промисловість була в стані евакуації на схід, а ворог стояв біля воріт Москви. Допомагати СРСР в 1941 році було в прямих інтересах західних держав.

Тегеранська конференція стала необхідна для обговорення ряду військових питань, а також післявоєнного устрою світу. На ній, нарешті, було прийнято остаточне рішення про відкриття другого фронту. У цей час СРСР вже так не потребував його відкритті, як в 1941 або 1942 рр.., Тепер країна могла впоратися з Гітлером сама. Союзники ж боялися можливості звільнення Європи Радянським Союзом, тому поспішали відкрити другий фронт.

Ялтинська і Потсдамська конференції з'явилися важливим етапом післявоєнного устрою світу. На них зважилися основні питання мечекаю СРСР і союзними країнами. Також, після Другої Світової війни, позначилися дві провідні сили в світі: США і СРСР.

Всього поставки по ленд-лізу склали близько $ 50,1 млрд. (еквівалентно приблизно $ 610 млрд. у цінах 2008 року), з яких $ 31,4 млрд. було поставлено до Великобританії, $ 11,3 млрд. - в СРСР, $ 3,2 млрд . - до Франції і $ 1,6 млрд. - в Китай. Зворотний ленд-ліз (поставки союзників в США) склав $ 7,8 млрд., з яких $ 6,8 млрд. припав на Великобританію і країни Співдружності.

Друга світова війна мала величезний вплив на долі людства. У ній брало участь 61 держава. Військові дії велися на території 40 держав. У збройні сили було мобілізовано 110 млн. чоловік. Військові витрати і військові збитки склали 4 трильйони доларів. Матеріальні витрати досягли 60-70% національного доходу воюючих держав. Тільки промисловість СРСР, США, Великобританії та Німеччини виготовила 652,7 тис. літаків, 286,7 тис. танків, самохідних знарядь і бронемашин, понад 1 млн. артилерійських знарядь, понад 4,8 млн. кулеметів, 53 млн. гвинтівок, карабінів і автоматів і величезну кількість іншого озброєння і спорядження. Війна супроводжувалася колосальними руйнуваннями, знищенням десятків тисяч міст і сіл.

Війна незаперечно довела силу Радянського Союзу - першої в світі соціалістичної держави.

Військова стратегія кожної з держав - головних учасників другої світової війни виходила з політичних цілей, переслідуваних у війні, і характеризувалася максимальною мобілізацією ресурсів країни і напруженням усіх сил для реалізації задумів військово-політичного, керівництва. Але способи досягнення стратегічних цілей, як і самі цілі, були різні. Вході війни число країн-союзників СРСР безперервно зростала. До кінця війни їх налічувалося більше п'ятдесяти.

Перемога, здобута антигітлерівської коаліцією, сприяла революційним перетворенням в багатьох країнах і районах світу. На шлях соціалізму тоді встали країни Європи, що налічували понад 100 млн. чоловік. Але долі соціалізму виявилися непростими: втіленню в життя його ідеалів чекає довге. Хочеться вірити, що ці ідеали восторжествують. Значні успіхи збройних сил антигітлерівської коаліції активізували дипломатичне і військово-політичне співробітництво СРСР, США і Великобританії. 28 листопада - 1 грудня на Тегеранської конференції «Великої трійки» керівники трьох держав визначили терміни відкриття другого фронту в Європі, домовилися про підтримку партизанів у Югославії, намітили контури післявоєнного устрою світу. 6 червня було відкрито другий фронт у Нормандії і в серпні вступили в Париж. У ході Білоруської операції були звільнені Білорусія, Латвія, частину Литви України та Польщі; на південному напрямку перемога радянських військ допомогла звільненню Болгарії, Угорщини, Югославії та Чехії.

Радянський Союз відіграв вирішальну роль у перемозі над фашистською Німеччиною. На радянсько-німецькому фронті були знищені основні військові сили фашистської коаліції - всього 607 дивізій, тоді як англо-американські війська розгромили і взяли в полон 176 дивізій. Збройні сили Німеччини втратили на Східному фронті близько 10 млн. чоловік, близько 56 тис. танків і штурмових гармат, близько 180 тис. гармат і мінометів. Радянсько-німецький фронт був найбільшим за протяжністю з фронтів. Вирішальні перемоги Червоної Армії в Європі зробили вирішальний вплив на успіх Кримської (Ялтинської) конференції керівників СРСР, США і Великобританії, що проходила з 4 по 11 лютого, на якій були узгоджені проблеми завершення розгрому Німеччини та її післявоєнного врегулювання. СРСР підтвердив свої зобов'язання про вступ у війну з Японією через 2 місяці після закінчення війни в Європі.

8 травня 1945 в передмісті Берліна було підписано Акт про беззастережну капітуляцію збройних сил фашистської Німеччини. День визволення Праги - 9 травня - став Днем Перемоги радянського народу над фашизмом. Відбулася в передмісті Берліна Потсдамі третя конференція глав урядів СРСР, США і Великобританії (17 липня - 2 серпня) прийняла важливі рішення з післявоєнного устрою світу в Європі, німецької проблемі та інших питань.

 

 

Десятиліттями радянська пропаганда промивала мізки громадянам, розповсюджуючи міфи, байки, нісенітниці, недомовки, спрощені формулювання, відверту брехню про діяльність Української Повстанської Армії і не тільки. Видно, добре попрацювала пропагандистська машина, що ще й досі існують і, мабуть, довго існуватимуть носії радянських міфів. Ці „знавці” історії ставлять в один ряд УПА поряд з власовцями, ототожнюють УПА з фашистами, не бачать різниці між УПА і дивізією Ваффен СС „Галичина”, називають УПА фашистською організацією, яку було засуджено на Нюрнберзькому процесі. Такі люди сіють міжнаціональну і міжрегіональну ворожнечу, закликають до сепаратизму. Історія за такою редакцією Україні не потрібна. Історія – це непроста наука. В ній немає понять „біле” чи „чорне”, „погане” і „добре”. Кожне історичне явище чи процес мають дві сторони медалі. І біда в тому, що більшість населення не знає правдивої історії, в тому числі і про УПА. 

Але повернемось до УПА. Історія Української Повстанської Армії нерозривно пов’язана з Організацією Українських Націоналістів. Діяльність ОУН з початку заснування була спрямована на боротьбу проти польської влади на західноукраїнських землях, у тому числі терористичними методами, з метою проголошення незалежної української держави. 17 вересня 1939 року на західноукраїнські землі увійшли частини Червоної Армії, а в жовтні 1939 року Західна Україна возз’єдналася з Радянською Україною. Західні українці дуже привітно зустрічали „визволителів”. Але дуже швидко радянська влада настроїла сама проти себе місцеве населення, впроваджуючи свої порядки, не рахуючись з місцевими особливостями і традиціями. Отже, радянська влада знову наступила на ті самі граблі. Обидві фракції ОУН – бандерівці і мельниківці – отримали нового ворога – сталінський тоталітарний режим. Основним їхнім завданням стало повалення радянської влади на території України за допомогою гітлерівської Німеччини і побудова незалежної, суверенної, соборної держави. Німеччина стала для націоналістів союзником. Тому населення Західної України зустрічало німецькі війська у 1941 р. як визволителів і рятівників від кривавого сталінського терору. Націоналісти думали, що Гітлер подарує їм незалежність, як на блюдечку. Та не сталося, як гадалося. Річ в тім, що Україна в планах фюрера повинна була стати для ІІІ Рейху чимось подібним, як Індія для Великобританії, а українці як „неарійці” повинні були бути знищеними або перетвореними на рабів. Після скасування Акту про відновлення незалежності Української держави від 30 червня 1941 року, після ув’язнення С. Бандери, після розстрілів тисяч і тисяч українців, після кривавих репресій до Організації Українських Націоналістів дійшло якого „союзника” вона отримала. ОУН стає на шлях боротьби з окупаційним режимом. 

Багато хто вважає Організацію Українських Націоналістів фашистською організацією. Частка правди в цьому є. Але історія ОУН поділяються на два періоди: до 1943 р. і після 1943 р. До 1943 р. діяльність ОУН спиралася на програму Д. Донцова, основою якої був інтегральний націоналізм, а також ідея „Україна для українців”. Справді, ОУН була ультраправою, крайньо націоналістичною, наближеною до фашизму, організацією з тоталітарною ідеологією. А які історичні умови породили таку організацію, то це вже інше питання. До 1941 – 1942 рр. вона орієнтувалася на Німеччину Але ОУН пізніше трохи еволюціонувала. У 1941 – 1942 рр. вона поставила за мету боротися як проти більшовицького СРСР, так проти націонал-соціалістичної Німеччини. У 1943 р. ця організація відмовилася від гасла „Україна для українців” і стало трохи поміркованішою. Проте основна мета – боротьба за незалежну Україну „від Сяну до Дону” – залишилася. Але здобути волю можна лише шляхом збройної боротьби. Цю місію було покладено на Українську Повстанську Армію, утворену у жовтні 1942 р. УПА – високоорганізовані, високодисципліновані збройні сили, що вели боротьбу на три фронти: проти німецьких окупантів, проти Армії Крайової і проти радянських партизанів (пізніше проти військ НКВС). При цьому УПА, спираючись на підтримку місцевого населення, не отримувала жодної допомоги з-за кордону. У рядах Армії, крім українців, воювали білоруси, росіяни, євреї, узбеки, казахи, грузини та інші. Правда, їх порівняно з українцями була незначна кількість. Вояки УПА здійснювали напади на німецькі військові конвої, поліцію, здійснювали диверсії. Цілі райони Волині були звільнені повстанцями від окупантів. Тому УПА також зробила свій вклад у розгром німецького нацизму. Байки про те, що УПА була поплічником окупантів, – нахабна брехня. Дивізію „Галичина” не слід ототожнювати з УПА. ОУН засуджувала створення цього формування у складі німецької армії. 

У 1944 р. УПА зіткнулася з частинами Червоної Армії. Хто почав криваву бійню, невідомо, хоча обидві сторони звинувачують одне одного. Коли у 9 травня 1945 року в Європі запанував, нарешті, мир, то на західноукраїнських землях тривала боротьба українських повстанців проти радянської влади. Повстанці здійснювали напади на блокпости, міліцію, вбивали партійних посадовців, комсомольців, прихильників радянської влади. Місцеве населення втомлене безкінечною війною, терором влади, почало видавати місця знаходження криївок. У відповідь Служба Безпеки УПА почала знищувати „зрадників”. Крім того, органи НКВС направляли провокаторів, переодягнених в одяг повстанців. У селах вони вчиняли погроми, спалювали споруди, розстрілювали селян, чим ще більше настроювали місцеве населення проти УПА. НКВС провокував повстанців на жорсткі заходи. Боротьба була запекла. Нерідко обидві сторони вдавалися до крайнощів. Це, на жаль, гірка правда. Одна сторона боролася за Україну, інша - за „Родіну”. 

Однак УПА не можна називати „бандитами”. Щодо радянської влади вони – державні злочинці, проте для українського народу вони такими вважатися не можуть. УПА боролася за вільну й незалежну Україну. „Бандитами”, „німецько-українськими націоналістами” їх назвала радянська влада. Так само, як турецька влада називає діячів курдського національно-визвольного руху терористами. Українську Повстанську Армію обов’язково треба визнати воюючою стороною у Другій світовій війні або хоча б борцями за волю України. Вони також зробили вклад у перемогу над нацизмом. А нинішній статус є несправедливим. В незалежній Україні, за яку вони боролися, вони покинуті і забуті. Натомість енкаведисти, обвішані медалями, у яких руки по лікті в крові, ходять на парадах як „освободители”, всім серцем ненавидять Україну, отримують різноманітні пільги. Де ж тут справедливість? Колишні вояки УПА і ветерани повинні пробачити одне одному, примиритися. В Іспанії споруджено пам’ятник солдатам, що воювали у Громадянській війні по обидві сторони барикад. На ньому напис: „Ви воювали за Іспанію. Хто з вас був правий, хай розсудить Бог.” Хтозна, може, колись і в нас з’явиться подібний монумент. Проте він не з’явиться доти, доки в Україні існуватимуть такі політики, що не сприймають інших поглядів спокійно та розсудливо.

 

 

Організація українських націоналістів (ОУН) як політична організація в структурі українського повстанського руху

ОУН (Організація українських націоналістів) була створена 1929 р. у Відні, оформила націоналістичний напрям в українському русі. Засновниками ОУН стали Українська військова організація (УВО), що об'єднувала колишніх офіцерів української армії і вела збройну боротьбу проти польської окупації Східної Галичини, студентські організації - "Асоціація української націоналістичної молоді" (Львів), "Українська націоналістична молодь" (Прага), "Легіон українських націоналістів" (Подебради, ЧСР) та інші націоналістичні групи.

Ідеологією ОУН стає "інтегральний націоналізм" - розроблена Д. Донцовим концепція наступального різновиду націоналізму з яскраво вираженою антипольською і антирадянською спрямованістю. Суть цієї концепції полягала у тому, що найвищою цінністю українського народу мала стати національна держава, на чолі якої мав стати верховний провідник (вождь). Єдність вождя і народу мали забезпечувати корпорації, коаліції, профспілки, виборні ради. А єдина партія - ОУН мала надати ідеологічний провід держави. Ідеологи інтегрованого націоналізму (Д. Донцов, Д. Андріївський, М. Сціборський) відкидали демократичні ідеали, стверджуючи, що демократична м'якотілість стала причиною поразки визвольних змагань 1917-1921 рр., та приділяли мало уваги майбутньому соціально-економічному устрою держави. Основою теоретичних міркувань було бажання довести, що український народ мас право на самостійну соборну державу і на визначення шляхів здобуття незалежності.

В ОУН передбачалася принаймні дворівнева система членства: кандидати, що охоплювали кілька вікових рівнів: доріст (8-15 років), юнацтво (15-21 рік) та повні члени ОУН (після 21 року). Прихильники (кандидати) ОУН називалися "симпатиками". Вони допомагали ОУН поширювати націоналістичну літературу, грішми, виконували різні доручення в суспільно-громадській роботі. З часом, за сумлінної і чесної діяльності, сим патики ставали повними членами ОУН. Прийом у члени здійснював провідник нижчого рівня (найчастіше - районний). При цьому усі кандидати в члени ОУН приймали Приречення (присягу).

В Організації панувала військова дисципліна. (Для конспірації кожен член ОУН мусив мати т. зв. псевдо - ніхто не вживав справжніх імен і прізвищ. Всі села і міста в системі інформації і зв'язку ОУН були закодовані. Коди й псевда часто змінювали).

До розколу 1941 р. найвищим представницьким органом ОУН був Конгрес Українських Націоналістів. Між Зборами такі функції виконувала Конференція. Керівним органом ОУН був ПУН-Провід Українських Націоналістів, що складався з Голови Проводу та восьми членів Проводу. Існував інститут т. зв. Вужчого (з трьох осіб). Голова ПУН носив титул Вождя та мав необмежені повноваження (до 1941 р.). Від часу розколу бандерівці змінили структуру управління своєї фракції (організації). Так, найвищим представницьким органом в ОУН (б) назвали Великий Збір ОУН. Керівним органом в ОУН(б) був Провід ОУН, що складався з ОУН і також восьми членів Проводу. Керівна структура ОУН(б) змінилася у 1943 р.: одноосібне керівництво було замінене колективним: обрано Бюро Проводу, або Раду Уповноважся" (з трьох осіб).

Територіально ОУН поділялася на організацію в Україні і поза територією України. В останньому випадку ОУН поділялась на Терени і Держави (відповідно до державних кордонів). В Україні структура оунівського підпілля (з утворенням УПА - трактувала як її тил або Запілля) зазнавала більших чи менших змін, присовуючись до обставин української історії воєнного та післявоєнного часу. У цьому сенсі дослідники (І. Марчук) виділяють кілка часових періодів: до початку німецької окупації (1941 р.), німецької окупації (до першої половини 1944 р.) та час діяльна в умовах відновлення радянської влади (1944-1950-ті рр.) після завершення Другої світової війни. Тоді, то опановуючи нові певні території, то втрачаючи контроль над ними, підпільна мережа змушена була постійно модернізувати свій підпільний апарат, застосовані оригінальний адміністративно-територіальний поділ, який не виповідав офіційному, запровадженому німецькою чи радянської окупаційними адміністраціями.

Загальновизнана (найбільш довготривала) схема територіальне структури ОУН в Україні, що характерна, здебільшого, для періоду 1943-1944 рр., включала в себе поділ на краї (4) - Західноукраїнські землі (ЗУЗ), Північно-західні українські землі (ПЗУЗ), Північно- східні українські землі (ПСУЗ), Південно-східні українські. Краї поділялися на Області (всього - 10), а ті в свою чергу,- на Округи (кілька на область). Наприклад, на Волині діяли чотири округи. Вони об'єднувалися у два обласних проводи - Волинський і Рівненський, які підпорядковувались проводу ОУН(б)  Північно-західних українських землях (ПЗУЗ).

Меншими територіальними одиницями були повіти (або над-райони), райони, підрайони, кущі і станиці. До складу округи, зазвичай, входило три повіти (або надрайони), межі яких здебільшого збігалися з адміністративно-територіальним поділом (польським). Надрайон складався з трьох районів, межі яких, зазвичай, також відповідали адміністративно-територіальному поділу (радянському). У складі району було 3-5 підрайонів, кожний з яких складався з 3-5 кущів. У кущ об'єднувалися 3-5 станиць, куди входили члени ОУН з одного села (якщо село дуже велике" то в ньому могло бути кілька станиць, тобто первинних осередків), фабрики і т. ін. Найбільш дрібною організаційною одиницею ОУН були т. зв. "п'ятірки", аз 1940-х рр. - "трійки", тобто 5-3 члени ОУН.

Структурами ОУН в краю керував Крайовий Провід, який очолював Крайовий Провідник. До складу крайового проводу входили обласні провідники. Виконанням рішень Проводу займалися Крайові Екзекутиви (від лат. слова - "виконувати") ОУН, які ділилася на структурні підрозділи - референтури (військову, ідеологічну, пропаганди тощо). Структура окружної адміністрації (проводу) також складалася з низки референтур (до 1943 р. їх називали екзекутивши), функції яких відображались у назві: а) окружний комендант; б) зв'язкові; в) військовий референт; г) референт служби безпеки (СБ); г) суспільно-пропагандивний референт; д) референт юнацтва; е) референт жіноцтва; є) референт суспільної праці. Аналогічним був склад районного проводу (екзекутиви), що очолювався районним комендантом, і дублював на своєму рівні структуру окружного проводу. Надрайонний, підрайонний і кущовий проводи очолювалися відповідно комендантами подрайону, підрайону чи кущовим провідником, які мали заступника та зв'язкових. У складі кожної станиці були: а) комендант (керівник осередку ОУН(б) або станичний; б) зв'язковий; в) військовий референт (відповідав за військову підготовку); г) суспільний референт (відповідав за політичну і виховну роботу).

Отже, кожен провід, за винятком кущових, підрайонних і над-районних, складався з низки референтур, які дуже часто поділялись на дрібніші структурні підрозділи з вужчими організаційними завданнями. Іноді змінювались їхні назви чи з'являлись нові референтури. На думку дослідників (І. Марчук), остаточно структура ОУН(б), зокрема на Волині, сформувалась у 1942-1943 роках і була такою:

1. Організаційна референтура - займалась створенням нових оунівських організацій і контролювала діяльність уже сформованих.

2. Референтура пропаганди - займалася націоналістичною пропагандою серед населення, виготовленням і розповсюдженням відповідної літератури серед членів ОУН і населення, організацією вишколів, мітингів, лекцій, підготовкою пропагандистів. їй підпорядковувались такі підреферентури: а) технічна - друкарні; б) видавнича - редакції журналів, газет; в) інформаційна - збір інформації з газет, радіоповідомлень; г) вишкільна - проведення політичних занять і вишколів; х) шкільна - робота освітньої галузі; д) юнацтва - підготовка майбутніх членів ОУН, робота з молоддю; е) адміністративна - створення органів місцевого самоврядування на підконтрольних ОУН і УПА територіях (існувала тільки у 1943 р.); є) суспільно-пропагандивна - робота мережі пропагандистів, вивчення настроїв населення, дій німецької та радянської окупаційної адміністрацій.

3. Військова референтура - добирала керівний склад для УПА. займалася збором та зберіганням зброї, боєприпасів, проводила мобілізаційні заходи, організовувала самооборону та військову підготовку

4. Господарська референтура - відповідала за матеріально-технічне та продовольче забезпечення ОУН і УПА. Мала підреферентури: а) заготівельну - збір продуктів і сировини у населення; б) промислову - переробка продукції і сировини; в) торговельну - продаж і закупівля необхідних товарів; г) лісову - ведення лісового господарства; х) земельну - упорядкування земельних відносин; д) бухгалтерію - ведення облікової документації, касових книг тощо.

5. Референтура служби безпеки (СБ) - займалася розвідкою і контррозвідкою серед місцевого населення та ворожих угруповань, виконанням вироків та проведенням бойових акцій. Поділялась на підреферентури: а) розвідки, або розвідувально-інформаційний відділ (РІВ); б) контррозвідки; в) слідчо-оперативний відділ (СОВ)- проведення слідства; г) поліційно-виконавчий відділ (ПОВ) - арені ти, конвоювання затриманих, виконання вироків (екзекуцій).

6. Референтура зв'язку - забезпечувала зв'язок від станичного керівника ОУН до крайового провідника. Система зв'язку передбачала наявність спеціальних кур'єрів - зв'язкових. При цьому використовувався принцип естафети. Наприклад, станичний зв'язковий знав тільки підрайонного і т. д. У цій референтурі, як і в розвідці СБ та санітарних частинах, працювало багато жінок.

7. Референтура Українського червоного хреста (УЧХ) - надавала медичну допомогу місцевому населенню та бійцям УПА, займалася організацією шпиталів, постачанням та зберіганням медикаментів, підготовкою фахівців-медиків.

Певний час як окремий підрозділ існувала юнацька референтура, але у 1943 р. вона вже підпорядковувалась політичній референтурі, а згодом узагалі втратила своє значення. Влітку 1943 р. було організовано нову референтуру - організаційно-мобілізаційну, яка замінила військову, наголосивши на організаційному моменті. Для розгляду злочинів проти організації в ОУН створювався Революційний трибунал (пізніше - Організаційний Суд).

Із виникненням УПА на запілля ОУН покладалися важливі завдання: забезпечення УПА людьми та продовольством. Важливою функцією запілля була розвідка і зв'язок. Варто відзначити: характерною рисою структури тогочасного українського повстанського руху стало, зокрема, те, що паралельні ланки запілля ОУН і УПА були між собою якнайтісніше пов'язані, а службу безпеки взагалі мали спільну. Зазначимо також, що й центральне керівництво ОУН було спільним з керівництвом УПА. Хоч формально Провід ОУН і Головна команда УПА були автономними, фактично ж, вони складалися з одних і тих же осіб. Головою Крайового Проводу ОУН і Головним комендантом (командувачем) УПА був Роман Шухевич (Тарас Чупринка), що займав ці посади під різними псевдонімами.

Створення ОУН

27 січня - 3 лютого 1929р. у Відні відбувся конгрес представників націоналістичних організацій, який проголосив створення Організації українських націоналістів (ОУН). У роботі Конгресу брали участь делегати від Групи української національної молоді, Ліги українських націоналістів, Союзу української націоналістичної молоді, Української військової організації (УВО).

ОУН була підпільною організацією. Вона видавала легальні та нелегальні газети і журнали ("Розбудова нації", "Сурма", "Юнак"), дотримувалася військових методів керівництва, мала жорстко централізовану структуру. Водночас ОУН не відмовлялася від участі в політичних, економічних, культурно-освітніх об(єднаннях. Саме через них вона сподівалася очолити масовий національно-визвольний рух.

Політична доктрина ОУН була сформульована в її програмних документах 1929р., а в остаточному вигляді - у програмі, прийнятій її Великим збором у 1939р. Вона ґрунтувалася на пріоритеті інтересів української нації, яка проголошувалась абсолютною цінністю, "найвищим типом людської спільноти". Метою організації було створення української самостійної соборної держави. Форми державної влади мали відповідати послідовним етапам державного будівництва. На етапі національної революції передбачалося встановлення національної диктатури, покликаної після відновлення державності здійснити невідкладні заходи по закріпленню новоствореного режиму. Глава держави повинен був створити законодавчі органи "на засаді представництва всіх організованих суспільних верств".

Свою державну концепцію ОУН будувала виходячи з того, що українські землі окуповані Польщею і СРСР. Тому українські націоналісти не визнавали всі ті міжнародні акти, договори та домовленості, які роз(єднали українські землі, ліквідували українську державність. Будівництво соборної незалежної України мало завершитися повним вигнанням з українських земель усіх окупантів. Виходячи із завдання створення української державності, ОУН закликала до боротьби проти польського та радянського режимів, підготовки до національної революції на всіх українських землях. Хоча спочатку частина керівництва ОУН не виключала використання легальних, зокрема парламентських, методів боротьби.

Діяльність ОУН

Оскільки Організація українських націоналістів, перебуваючи в підпіллі, не могла взяти участь у виборах, керівникові УВО на західноукраїнських землях Ю.Головінському було доручено провести переговори з ЦК УНДО про включення оунівців до виборчого списку цієї партії. Однак після першої ж зустрічі з керівниками УНДО Головінського було заарештовано й при спробі втекти вбито. Ідея участі у виборах зустріла опір з боку низових організацій УВО та ОУН. Незабаром ОУН остаточно відмовилась від будь-якої легальності й зосередилась на підпільній революційній діяльності.

ОУН намагалася стимулювати в українському суспільстві стан "постійного революційного бродіння", "постійний дух протесту проти властей". Починаючи з 1930р. ОУН організовує акції саботажу проти польського режиму, напади на державні установи, терористичні акти. На початку 30-х років було здійснено більш як 60 замахів та вбивств. Перша заповідь ОУН гласила: "Здобудеш Українську державу або загинеш у боротьбі за неї". Особливого розголосу набули замахи на польських посадових осіб.

Терористичні акти ОУН, зокрема вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Б. Перацького і директора української гімназії І. Бабія, викликали гостру реакцію в національно-демократичному таборі. 13 липня 1934р. президія УНДО та Українська парламентська репрезентація виступили із спільною заявою, в якій засуджувалися акції ОУН, що "наносять необчисленні шкоди українській нації". Близький до національної демократії митрополит Андрей Шептицький також засудив "злочинну роботу українських терористів, яку ведуть божевільні". У свою чергу ОУН звинувачувала діячів національної демократії в "нерозумінні справжніх шляхів визволення",  у "свідомому чи несвідомому інформуванні поліції".

Назрівав внутрішній конфлікт в Організації українських націоналістів. Для ОУН того часу були характерними догматизм та інертність в оцінці суспільно-політичної ситуації в Україні. Ця обставина була однією з найважливіших причин постійних розколів в організації та відходу від неї багатьох теоретиків українського націоналізму. ОУН не мала масової підтримки серед населення до моменту окупації західних теренів України спочатку більшовиками, а потім і Фашистською Німеччиною. Особливо загострилась міжорганізаційна боротьба після вбивства у травні 1938р. в Роттердамі агентом НКВС лідера організації Є. Коновальця. Розходження виявилися між ветеранами - членами проводу українських націоналістів (ПУН), які здебільшого перебували в еміграції, і молоддю - радикальними бойовиками, які очолювали підпільну боротьбу в західноукраїнських землях. Ці розходження стосувалися в основному тактики боротьби.

Молоді радикали (Бандера, Стецько, Шухевич) вимагали від лідерів проводу відмовитися від орієнтації лише на одну державу (зокрема, Німеччину), встановити контакти із західними державами; віддати перевагу власне боротьбі на терені України; застосувати радикальні методи влади. Члени проводу ОУН, люди старшого віку (Мельник, Барановський, Сушко, Сціборський) схилялися в основному до більш поміркованих дій.

У серпні 1939р. в Римі відбувся другий Великий збір, на якому домінували прихільники А. Мельника. Збір проголосив засади майбутньої Української держави. Зокрема передбачалось, що існування політичних партій у майбутній державі буде заборонено. Тільки ОУН виступатиме як чинник державного ладу. Голова проводу (Мельник) проголошувався "вождем української нації". Керівництво Збору вважало, що між Німеччиною і СРСР незабаром спалахне війна, внаслідок чого виникнуть передумови для утворення незалежної Української держави, оскільки прагнення ОУН будуть підтримані тоталітарною Німеччиною.

Відповіддю радикалів на непоступливість ветеранів було скликання в лютому 1940р. у Кракові конференції, учасники якої не визнавали рішень римського Збору й сформували Революційний провід ОУН на чолі з С. Бандерою. З цього моменту починається паралельне існування двох українських націоналістичних партій: ОУН-Р (революційна) чи ОУН-Б (бандерівці) та ОУН-М (мельниківці). Залишаючись вірними інтегральному націоналізму, обидві організації ставили перед собою однакову мету - створити незалежну Українську державу. Проте шляхи її досягнення, політичні орієнтації суттєво відрізнялися. Мельниківці розраховували на підтримку Німеччини у вирішенні українського питання, зокрема, вважали, що визволення України від більшовиків можливе лише в союзі з Німеччиною. Прихильники Бандери вважали, що Українська держава може бути утворена лише в результаті національної революції, власними силами українського народу. Не виключали бандерівці й можливість боротьби з Німеччиною.

Початок війни

З початком війни Організація українських націоналістів виступила проти Москви у союзі з німцями. Незадовго до нападу на СРСР у німецькій армії було створено українське військове з¢єднання "Легіон українських націоналістів", що налічувало до 600 солдатів і мало два підрозділи під кодовими назвами "Нахтігаль" і "Роланд". Командували ними українські та німецькі офіцери. Українці назвали ці батальйони "Дружини українських націоналістів" (ДУН). ОУН розраховувала на те, щоб використати ці частини для утворення в майбутньому національної армії. Німці ж планували їх використовувати для каральних акцій, спрямованих передусім проти поляків і євреїв. Покладаючи надії на німецьку підтримку, лідери ОУН 30 червня 1941р. проголосили створення незалежної Української держави. Однак це не входило в плани німців - український уряд було розігнано, а деяких його діячів заарештовано.

В кінці 1941 р. і протягом 1942 р. німці проводили масові арешти членів українських націоналістичних організацій. У лютому-березні 1942 р. у Бабиному Яру було розстріляно 621 членів ОУН(м), серед яких відома українська поетеса Олена Теліга. У липні 1942 р. була розгромлена київська рефернтура ОУН(б), а її керівник Дмитро Мирон (Орлик) загинув при арешті. У жовтні-листопаді 1942 було арештовано гестапо і страчено 210 членів ОУН(б). У грудні 1942 р. було арештовано 18 активістів львівської референтури ОУН(б), серед яких члени проводу ОУН(б) Ярослав Старух і Іван Клімов, яких були розстріляні.

 

Утворення та діяльність Української повстанської армії.

Формування перших військових відділів ОУН почалося на Волині під керівництвом Сергія Качинського (псевдонім “Остап”) у середині жовтня 1942 р. (30 травня 1947 р. Українська Головна Визвольна Рада проголосила 14-тe жовтня 1942 р., на який припадає і козацьке свято Покрови, офіційною датою народження УПА.) 07.02.1943р. сотня Григорія Перегійняка (псевдонім “Коробка”) напала на німецькі поліційні бараки у містечку Володимирець (Рівненщина).З цього часу розпочинається антинацистська боротьба ОУН. 3-тя конференція ОУН 17-21.02.1943р. схвалила прийнятий курс на збройну боротьбу з окупаційним режимом. Перші підрозділи УПА створювалися на Волині та Поліссі для оборони населення від німецького терору і захисту від радянських партизанів (діяли у цьому регіоні з зими 1942-43рр. і своїми акціями провокували каральні заходи гітлерівців щодо українського цивільного населення). Наприкінці 1942 - 1-й половині 1943рр. військові відділи налічували кілька тисяч чоловік. Загальне керівництво відділами здійснював командир – Р.Д. Клячківський. На чолі штабу стояв В. Івахів. Після загибелі В.Івахіва 13.05.1943р. Крайовий військовий штаб очолив В. Сидор. Однак дії військових відділів не переносилися з Волині та Полісся у Галичину, а робилися спроби поширити впливи на Білорусь та Наддніпрянську Україну. Це пояснювалося тим, що німецький окупаційний режим у райхскомісаріаті “Україна” був значно жорстокішим, ніж у дистрикті “Галичина”. Відповідно були й передумови для стрімкого росту чисельності УПА та поширення антинімецьких настроїв серед населення. У Галичині нацисти робили спроби загравати з українським населенням, намагаючись протиставити українців полякам. 1942 – 43 рр. саме польський визвольний рух становив головну небезпеку для німецького режиму, тому українцям було дозволено створити Український центральний комітет у Кракові та Український крайовий комітет у Львові, мережу українських допомогових комітетів, згодом оголошено набір до дивізії “Галичина” (у планах було створення дивізії “Карпати”). Окрім того, культивувався міф про споконвічне германофільство галичан і про їхній німецький ультра-лоялізм, що знижувало активність місцевого населення.

З  ініціативи ОУН створено Українську Головну Визвольну Раду (УГВР) як верховний політичній центр, якому підпорядкувалася УПА. Силою УПА являлася також і політична платформа: вона включала гасло самостійності України та боротьбу за основні громадські права, за демократію, за рівні права меншин і за співпрацю з іншими поневоленими народами проти нацизму і більшовизму. При УПА створено у 1943 окремі загони узбеків, азербайджанців, грузинів і татар, що складалися з колишніх німецьких полонених або мобілізованих німцями до допоміжної служби осіб. До УПА перейшла 1943 й частина української поліції; замість неї німці створили польську поліцію, яка разом з німцями, вела каральні акції проти українського населення за підтримку УПА. Це привело до виступів українських боївок проти ворожо наставлених до українців польських колоністів та проти польських боївок. Подекуди загони УПА брали участь у кривавих польсько-українських зударах, що їх з свого боку провокували німці.

В ніч з 10 на 11 березня 1943 р. невеликий відділ УПА напав на фабрику у с.Оржева, де знаходилася велика кількість зброї та амуніції. Було знищено близько 60 німців. В бою загинув С. Качинський (Остап), який ішов в атаку попереду своїх бійців. 2 квітня 1943 р. загони УПА захопили м. Горохів. Німці в паніці відступили. Вранці 4 квітня 1943 р. повстанці відійшли в ліс. Уночі з 12 на 13 квітня 1943 р. відділ УПА вчинив напад на місто Цумань. Було знищено близько 100 ворожих солдатів та офіцерів, здобуто зброю, амуніцію та інші трофеї. У травні 1943 р. німецький загін (400 чол.) напав на село Яполоть (Костопільщина), грабуючи селян. Відділи УПА оточили фашистів. Бій тривав шість годин і завершився перемогою українських партизанів. У травні 1943 р. загинув у сутичці з УПА відомий гестапівець Лютце. У середині травня 1943 р. неподалік від Дубно обстріляно автомобіль, у якому їхали німецькі офіцери та митрополит Української автономної церкви Олексій (Громадський), відомий своїми антинаціоналістичними виступами, вірністю Московському патріарху та відвертою колаборацією з німцями. У серпні 1943 р. відбувся бій у Загорові чоти Андрія Мартинюка (псевдонім “Береза”), під час якого німецька сторона застосувала важку авіацію. У бою загинули 31 повстанець (з 42) та понад 100 німців (з понад 500).

Підрозділи УПА здійснили рейди (у Правобережжя, Буковину, Закарпаття, Підляшшя, Посяння), частина з яких мала бойовий характер (боротьба проти польських боївок і радянських партизанів), інші переважно пропагандистські. У 1943 р. військові відділи ОУН провели консолідаційну акцію, спрямовану на об’єднання зусиль усіх розрізнених груп, що існували на Поліссі та Волині. З цією метою відбулися переговори з УПА, очолюваною Т. Боровцем. У травні 1943 р. переговори завершилися домовленістю про об’єднання обох груп у єдину УПА. Представники військових відділів ОУН мали увійти в Штаб УПА. Однак відмінність доктрин і статутів, а також особисті амбіції лідерів призвели до наростання протиріч між Т. Боровцем і ОУН. Сторони почали звинувачувати одна одну у деструкції та розпалюванні отаманщини. Окрім того, Т. Боровець не наважувався вступати у конфлікт з польською Армією крайовою, що активно діяла на Волині, а Р.Д. Клячківський (як і вся ОУН) розглядав поляків як окупантів, тому вважав антипольські акції необхідними. Намагаючись відмежуватися від Клячківського, Т. Боровець у липні 1943 р. від’єднався від УПА і оголосив про створення Української народної революційної армії (УНРА).

7 – 8.08.1943 р. відділи УПА-Пд. На чолі з Іваном Климишиним (псевдонім “Крук”) на Кременеччині провели роззброєння та структурну ліквідацію військових відділів ОУН (А. Мельника) під командуванням Миколи Недзведзького (псевдонім “Хрін”). Більша частина мельниківців влилася в УПА, а такі діячі ОУН(м), як Федір Польовий (псевдонім “Поль”), Василь Штуль (псевдонім “Чорнота”), Максим Скорупський (псевдонім “Макс”), Олександр Яценюк (псевдонім “Волинець”), обійняли керівні посади в УПА.

19.08.1943 р., продовжуючи консолідаційну акцію, спрямовану на створення єдиної потужної військової структури, відділи УПА атакували штаб УНРА на Поліссі, внаслідок чого в УПА влилося чимало колишніх прихильників Т. Боровця. Восени 1943 р. на Волині ліквідовано групу Тимофія Басюка (псевдонім “Яворенко”) під назвою “Фронт української революції”, яка займала антибандерівську позицію. Восени 1943 р. виникають перші повстанські загони на Буковині і Бессарабії під назвою БУСА — Буковинська Українська Самооборонна Армія. В травні 1944 р. відділи БУСА вливаються до складу УПА. У листопаді 1943 р. в основному завершилися переговори між ОУН та ОУН А. Мельника, під час яких досягнуто домовленостей: про утворення єдиної УПА, про допустимість поєднання легальної участі в українських збройних формуваннях у складі німецької армії (їх планувалося використати як підготовчо-вишкільну базу) та підпільної роботи, про припинення міжфракційної ворожнечі на час боротьби за визволення України та про участь мельниківських представників у єдиному штабі. Однак після загадкової загибелі Р. Сушка (січень 1944 р.) у нетривкому мельниківсько-бандерівському альянсі стався новий розкол.

Характер Української Повстанської Армії, як збройної організації українського народу, зобов'язував її не обмежуватись тільки бойовими діями. УПА не забувала про організацію господарського і адміністративного життя населення. Взимку 1943 р. її командування звернулось до населення Волині з відозвою не здавати німцям контингенту зерном, худобою, свинями, птицею та різними продуктами. Бойові дії УПА 1943 р. на Волині та Поліссі призвели до того, що у ряді районів було повністю ліквідовано німецьку окупаційну адміністрацію і проголошено тимчасову українську військову владу (“Колківська республіка” тощо).

У відповідь на розгортання повстанського руху німецька адміністрація вдалася до масового терору (деякий час відповідальним за каральні антипартизанські акції був генерал Еріх фон дер Бах, у майбутньому – керівник придушення Варшавського повстання 1944 р. Фон дер Баха перекинули з Білорусії для керівництва каральними операціями проти УПА. Німецький генерал оточив своїми дивізіями всю Крем'янеччину. Гонитва за повстанцями тривала близько тижня і була безуспішною. УПА і надалі продовжувала боротьбу.). У регіоні відбувалися постійні каральні акції, під час яких гітлерівці знищили велику кількість заручників із числа мирного населення. Керівники ОУН та УПА були поставлені поза законом. За голову провідника ОУН М. Лебедя (псевдонім “Максим Рубан”) гестапо призначило нагороду в 50 000 німецьких марок. 10.10.1943 р. нацистська влада проголосила воєнний стан у Галичині, скерований проти УНС та СКВ.

У 1943 р. радянські війська вступили на територію України, і УПА опинилась перед загрозою війни на два фронти. З літа 1943 р. почастішали сутички УПА з радянськими партизанами. Спроби переговорів з представниками з’єднань О. Сабурова, С. Ковпака, Д. Медведєва, А. Бегми та П. Вершигори не дали реальних наслідків. Радянська сторона та гітлерівці трактували УПА як бандитів, “ворогів народу”. У свою чергу, і українській націоналізм був послідовно антирадянським. Окремої розповіді заслуговує боротьба УПА з радянськими партизанами. Головним тереном дій червоних партизанів були Полісся і Волинь. Найменш придатною для їх діяльності була Галичина. Однак командування Червоної Армії вважало за доцільне поширити свій вплив і сюди. З цих мотивів весною 1943 р. з Лівобережної України вирушає в рейд кількатисячний загін більшовицьких партизанів під командуванням С. Ковпака, який через Полісся, східним краєм Волині, через Житомирщину і Кам'янсць-Подільщину проходить на Тернопільщину і повз Бучач, Підгайці, Галич доходить пізнім літом до Карпат. Спочатку ковпаківцям вдалося досягти з командуванням УПА домовленості про нейтралітет. Однак пізніше, виконуючи пряму вказівку Сталіна, Ковпак завдав УПА удару в спину. Авантюра закінчилася трагічно для ковпаківців. Вони були розбиті, врятуватись в Карпатах вдалося лише небагатьом. На Волині загонам УПА вдалось відкинути червоних партизанів на схід, за річку Случ і на північ за лінію Ковель—Сарни. Значні бої відбулися в околицях Сарн, і на Володимирівщині. Так, наприклад, 14 червня 1943 р. в запеклому бою відділ УПА зіткнувся із сильним загоном більшовицьких партизанів — парашутистів (це були агенти-професіонали з НКВС) між селами Карпилівка і Ленчин на Рівненщині. Більшовицький загін було вщент розгромлено, повстанці захопили штабні документи, багато зброї, амуніції. Наприкінці вересня 1943 року на Волині з'явився радянсько—партизанський загін О. Федорова. УПА поблизу с. Плевно дала йому бій, який тривав цілий день. Полягло близько ста червоних партизанів.

У листопаді 1943 р. на Житомирщині відбувся конгрес Антибільшовицького блоку народів, який намітив проект створення спільного антирадянського фронту усіх поневолених націй. У цей час у складі УПА воювали представники інших національностей, робилися спроби створення національних формувань з числа узбеків, грузинів тощо. Однак ці формування, як і сама участь не українців в УПА, носили більше пропагандистський, аніж практичний характер. Перший національний курінь УПА створили у 1943 р. узбеки під командуванням командира “Ташкента” (справжнє прізвище невідоме). У березні 1944 р. він пораненим потрапив у радянський полон і був розстріляний. Одночасно на Рівненщині організовується курінь грузинів і сотня кубанців. У ВО “Турів” виникає курінь азербайджанців. Кількість інтернаціональних частин в УПА на 1944 р. досягла 15 куренів. Австрійці, бельгійці, французи, югослави своїх частин не створили, а входили поодинці до складу інших формувань (югослави) або працювали в адміністрації УПА (австрійці, бельгійці, французи). Невдало закінчилась спроба організації російських загонів. Сотня росіян була утворена в 1943 р. у ВО “Заграва”. Вона брала участь в боях з німцями і відзначалась великою хоробрістю. Однак постійні конфлікти з іншими частинами примусили керівництво УПА розпустити цю збройну одиницю. Головним творцем інтернаціональних відділів був виходець із Східної України, колишній офіцер Червоної Армії Дмитро Карпенко (псевдонім “Яструб”).

Велика увага приділялась агітаційно-пропагандистській діяльності УПА. 1943-1945 рр. віддруковано листівки-звернення “Червоноармійці!”, “Брати-поляки!”, “Білоруси!”, а також ряд листівок російською мовою.

Навесні 1944 р. відбулися перші збройні сутички УПА з регулярними радянськими частинами. Наближення Червоної Армії поставило перед УПА важке завдання: перейти німецько-радянський фронт і опинитись у більшовицькому тилу. Відступаюча німецька армія не становила вже великої небезпеки для українських повстанців, тим паче, гітлерівці, розуміючи, що УПА буде боротись проти сталінізму, розпочинають звільняти із тюрем раніше заарештованих членів ОУН — С.Бандeру, Я.Стецька, Д.Гнатківську та інших. Коли на Україну дійшла вістка, що німці таки випустили з концтабору Степана Бандеру, Ярослава Стецька й інших націоналістів, то Р. Шухевич скликав в лютому 1945 р. конференцію ОУН. На цій конференції він запропонував, а конференція обрала головою ОУН Степана Бандеру, а заступником — Ярослава Стецька. Таким чином Степан Бандера став політичним вождем Української Повстанської Армії.

Словацькі частини вже давно не вступали в бої з українськими повстанськими відділами, а угорське військове командування підписало навіть таємний договір з УПА про взаємний ненапад. Зате наступ радянських військ створював серйозну загрозу для УПА. Місцеве населення не бажало повернення більшовицької влади, пам'ятаючи репресії 1939—1941 рр.

Двомісячні великі бої УПА, в яких червоні війська наступали переважаючими силами, застосовуючи важкі гармати, літаки і танки, спричинили до значних людських втрат. Влітку 1944 р. всі загони УПА отримали наказ Головного командування розчленуватись на відділи не більше як по дві сотні і перейти в Карпати або більші масиви лісів, а в менш лісистих районах розділитись на чоти або рої.

Ця зміна тактики дозволила групам “УПА—Захід” та “УПА—Північ” перейти фронт. У тилу повстанські сили зустрілись уже не з регулярними військовими частинами, а з відділами Міністерства внутрішніх справ (МВС) і Міністерства державної безпеки (МДБ).

У другій половині 1944 р. всі західноукраїнські землі зайняла Червона Армія. Першим кроком “визволителів” став примусовий загальний набір до війська. Мобілізованих не навчали військовій справі, їм не давали армійського обмундирування (тому їх називали “чорножупанники”), а одразу посилали на фронт, до того ж так, що тільки перші лави наступаючих мали гвинтівки, друга і третя повинні були забирати зброю в тих, що загинули, і з нею наступати на німецькі позиції. Із 700 000 мобілізованих половина загинула у перших боях. Це без сумніву, було заплановане винищення українського народу. Наведена цифра могла б бути ще страшнішою якби не діяльність УПА, до лав якої, рятуючись від призову, вступали десятки тисяч людей. 

 

В 1944—1945 рр. керівництво МВС і МДБ кинули на боротьбу проти повстанців великі сили, застосовуючи два види облав: великі і малі.

У великих брало участь по кілька тисяч солдатів МВС—МДБ. Тактика була такою: за кілька днів перед самою акцією з'являлись невеликі відділи МВС, силами однієї роти провокували сутичку з УПА, і визначивши місце розташування ворога, відступали. Після цього підтягувалась артилерія, танки, навіть літаки і з усіх боків починався “концентричний” наступ. Акція тривала доти, поки частини МВС “не прочісували” крок за кроком всього оточеного району. Після того, як навколишня місцевість була перевірена великою облавою, проводились малі, переважно силами однієї роти. Метою малих облав було переслідування розпорошених частин УПА, пошуки поранених, терор серед мирного населення.

В грудні 1944 р. 20 000 солдатів МВС прочесали Миколаївський, Бібрський, Ходорівський райони Львівщини. Вони перевіряли кожен сантиметр землі, розвалювали печі, зривали долівку, зі стодол викидали все збіжжя, розкидали стіжки сіна й соломи. Цивільне населення, а особливо дітей і дівчат, постійно допитували, щоб добути від них інформацію про повстанців.

В січні-лютому 1945 р. МВС—МДБ чисельністю 10 000 бійців провели велику облаву в районах Галич-Войнилів, Бурштин на Станіславщині, Підгайці на Тернопільщині та Мединичі на Дрогобиччині. Під час акції ці терени відвідав перший секретар ЦК КП(б) України М.С. Хрущов.

7 квітня 1945 р. розпочалася найбільша облава МВС, в якій взяло участь 40 000 “червонопогонників” під командою п'яти генералів. Акція проходила на території Підкарпаття і Карпат на відтинку від Стрия аж по річку Прут на Буковині. Облава тривала до кінця травня 1945 року. Чекісти застосовували в ній весь арсенал прийомів партизанської війни. До операції були залучені колишні ковпаківці, які добре знали цю місцевість. Подібні великі облави провело МВС і на території Волині: в липні 1944 р. на Остріжці, в січні 1945 р. на Крем'янеччині, в квітні 1945 р. в районі Коростеня.

З величезної кількості боїв УПА із спецвідділами МВС—МДБ в 1944—1945 рр. перелічимо найважливіші.

В листопаді 1944 р. відділи УПА визволили містечка Перегінськ і Рожнятів.

На третій день Різдвяних свят 1945 р. біля с. Велика Гороженка чекісти оточили одну сотню куреня “Зубри”. Після цілоденного запеклого бою повстанцям вдалося прорватися з оточення. Чекісти втратили 304 бійці вбитими і 30 пораненими, 11 автомашин, танкетку і танк.

21 січня 1945 р. дві чоти УПА вчинили напад на райцентр Великий Глубочок біля Тернополя. Гранатами було знищено приміщення МДБ, військкомат, райвно, не вдалося здобути будинку МВС. В бою загинуло 10 працівників радянських каральних органів.

Наприкінці січня 1945р. в с. Корчаківка (район Журавно) відділи УПА вступили в бій з частиною МВС. На допомогу чекістам прийшло несподівано кілька танків і 5 літаків. Повстанці вимушені були відступити до лісу, втративши 36 бійців убитими.

В лютому 1945 р. спецвідділи МВС—МДБ чисельністю 30 000 бійців заблокували одночасно декілька сіл в околиці м. Броди, щоб змусити повстанців вийти за харчами з лісу і таким чином знищити їх. Стрільці УПА, розділившись на невеликі групи, вийшли з оточення.

22 березня 1945 р. в с. Голинь (Калущина) саперам повстанської сотні «Летуна» вдалось замінувати залізничну колію і підірвати великий ешелон із солдатами МВС.

На початку квітня 1945 р. чекісти атакували великими силами в лісі біля Богородчан чотири сотні УПА. В бою загинуло 50 повстанців, серед них курінний “Благий” та сотенний “Вершник”.

В ніч з 26 на 27 квітня 1945 р. три сотні УПА зненацька напали на містечко Радехів, де був організований збірний концтабір для політв'язнів. Повстанці, знищили гранатами будинок МВС—МДБ, захопили концтабір, звільнивши понад 200 ув'язнених. Після цього повстанські частини залишили місто і зайняли оборону на горі між селами Тишиця і Воля. По дорозі туди відділ УПА “Кочовики” наштовхнувся на групу радянських солдатів, в перестрілці загинуло 15 червоноармійців. 28 квітня більшовицькі війська отримали підмогу і великими силами пішли з усіх боків у наступ на позиції партизанів. Повстанці відбили всі атаки, а коли стемніло, прорвали вороже кільце і заховались у лісі.

29 квітня 1945 р. відбувся великий бій між одним із з'єднань УПА та спецвідділами військ МВС, які силою приблизно 20 000 бійців готувалися до облави на Крем'янеччині. В бою взяли участь танкові червоні частини. Чекісти втратили понад 200 чоловік убитими.

Бої УПА із загонами МВС—МДБ завдали тяжких ударів радянським військам, викривали міф сталінської пропаганди про неможливість збройної партизанської війни в тилу Червоної Армії. У цій боротьбі УПА зазнала значних втрат. Особливо болючими були втрати досвідчених повстанських командирів. 15 жовтня 1944 р. потрапили у засідку у с. Яворина на Сколівщині і загинули у бою Поль-Польовий, начальник старшинської школи УПА та його ад'ютант Ткачук. 12 лютого 1945 р. в збройній сутичці на Оржівськім хуторі Кдеванського району Ровенської області було вбито Клима Савура — командира “УПА—Північ” та провідника ОУН на Північно-Західних українських землях. Восени 1945 р. начальник штабу УПА генерал Перебийніс отримує від УГВР завдання виконати важливу дипломатичну місію за кордоном. Разом з членом Крайового Проводу ОУН “Тарасом” (Д. Маєвським) натрапляють недалеко від чесько-німецького кордону на засідку чеської поліції. “Тарас” застрелився, а Перебийніс був заарештований. Підданий жахливим тортурам у тюрмі, що знаходилась на Вашингтонській вулиці в Празі, генерал Перебийніс закінчує життя самогубством, розбивши голову об стіну тюремної камери, і не зраджує жодної таємниці УПА.

Прагнучи надати успіху своїм операціям, чекісти використовували такий спосіб: обравши який-небудь район, війська МДБ його оточували, зганяли на майдан чоловіче населення і примушували підписувати відповідно укладену заяву про вихід з УПА та засудження українського партизанського руху. Фотознімки таких заяв з підписами публікувались у пресі, як доказ того, скільки “бандерівців” склало зброю. Слід зауважити, що бійці УПА, переважно багатодітні селяни, справді покидали її лави. Кількість повстанців, які здалися МВС—МДБ у 1944—1945 рр. сягає 55 тисяч чоловік.

Однак переважна кількість бійців УПА продовжувала боротьбу. Ось кілька прикладів. 10 червня 1945 р. сотня “Чорноти” вночі увійшла до райцентру Галич. Обстріляно будинки МВС та МДБ, одного чекіста вбито, двох поранено. В червні 1945 р. на шляху Козятин-Бердичів повстанські відділи протягом одного тижня тричі затримували поїзд і визволяли людей, яких вивозили до Сибіру. 12 липня 1945 р. сотня “Вихора” атакувала районний центр Солотвино. Обстріляно будинки МВС і МДБ. 18 липня 1945 р. сотня ім. Богуна організувала засідку на радянських прикордонників на шляху Кривотули-Гостів, у яку потрапило 49 чекістів. Після короткого бою вони розбіглися, залишивши 18 убитих. 3 серпня 1945 р. загін УПА зробив засідку між селами Верхнім і Гуменовим на відділ МДБ, який приїхав до с. Верхні з метою виселення селян. Кулеметним вогнем вбито 10 чекістів, 9 взято у полон. 25 листопада 1945 р. курінь під командуванням “Чорного” здійснив напад на райцентр Стинію біля Станіслава. В запеклому бою було розбито і знищено будинок МВС, тюрму, з якої звільнено всіх в'язнів, військкомат, залізничну станцію та раймолочарню.

З полоненими воїнами УПА карателі поводились надзвичайно жорстоко. Навіть важкохворих і поранених бійців, а також медсестер Українського Червоного Хреста чекісти по звірячому закатовували, трупи вішали на придорожніх стовпах або кидали на вулицю, забороняючи населенню їх хоронити і змушувати людей переїздити через них підводами. Ось що почув у розмові з одним чекістом і записав з його вуст у щоденнику 1945 р. Олександр Довженко: “Одного націоналіста я повісив вниз головою і палив на повільному вогні, вирізав з нього шматки м'яса, а він гадюка, так і помер з криком “Слався Україно”. Скільки я їх перемордував”. Пригадує колишній учасник УПА В. Максимович: “Знаю, як одну дівчину мучили. Це була станична (адміністративна посада в ОУН.) жіночої сітки. Її взяли на допит, били, всіляко катували, а потім роздягли догола і посадили на розжарену піч. Вона не витримала таких тортур і померла”. Дівчатам-зв'язковим УПА чекісти часто влаштовували “червоні чобітки”: садили босими ногами в киплячу воду і тримали півгодини, а потім вивозили в ліс і кидали. Більшість з оцих дівчат вмирали у нелюдських муках.

З метою деморалізації всього населення працівники МДБ, застосовуючи терор, шантаж і підкуп, створюють в кожній місцевості розгалужену мережу донощиків, так званих сексотів.

З польських шовіністів, колишніх москвофілів, злочинних елементів та заляканих, морально зламаних людей МВС—МДБ організовує колабораційні “истребительные отряды”, або як їх називали в народі “стрибки”. Загони “стрибків” становили велику небезпеку для УПА, оскільки ті знали мову, психологію місцевих людей і тому досягли значних успіхів у боротьбі проти повстанців. На 15 лютого 1945 р. у західних областях України діяло 292 винищувальні батальйони, у складі яких налічувалося 24 000 чол.

Масове і цілеспрямоване застосування терору завдавало болючих ударів Українській Повстанській Армії. Її чисельність різко зменшується. Однак УПА не капітулює, а шукає і знаходить нові форми боротьби, її командування приймає рішення про розчленування загонів армії на оперативно самостійні одиниці кількістю 11—15 чоловік. Таким чином, УПА переходить від повстанських форм масової збройної боротьби в глибоке підпілля, головним завданням якого стає організаторська і широка політико-пропагандистська робота, невпинний опір агресорам.

На початку 1946 р. з метою ліквідувати УПА у західній області України перекинуто частини Червоної армії, прикордонних і внутрішніх військ, посилені загони МГБ з танками, артилерією і літаками (за деякими даними – 585 тисяч чоловік). Під час бойових дій, що тривали близько 6 місяців, відбулося понад 1,5 тисяч боїв і сутичок. Втрати були великими з обох сторін: УПА втратила 5 тисяч вояків, радянські війська – близько 15 тисяч (загальні втрати УПА за роки боротьби - 20 тисяч чоловік; військовослужбовців Червоної армії, органів держбезпеки і внутрішніх військ – 22 тисячі чоловік). Масований наступ радянських регулярних частин і каральних загонів примушував підрозділи УПА постійно міняти місця дислокації та щоразу вдаватися до іншої тактики ведення боїв. Внаслідок втрат під час кровопролитних боїв з противником, поранень і хвороб особовий склад армії 1946 р. скоротився на 40 %, що призвело до зниження ефективності бойових дій. Проблематичним став зв’язок між командуванням та окремими частинами. До УПА потрапляли і випадкові люди, які підривали авторитет армії. Водночас для дискредитації УПА радянські каральні органи створювали спецчастини, які у формі вояків УПА захоплювали села і знищували мирне населення – активістів радянської влади, вчителів, лікарів тощо. Радянські каральні органи своїм завданням вважали не тільки ліквідацію УПА, а й залякування населення. Зокрема, проводились широкомасштабні акції депортації населення, масово фальсифікувалися карні справи, спалювалися та вирубувалися лісові масиви, прилюдно демонструвалися вбиті повстанці тощо. Одночасно для дезорганізації руху Опору радянській уряд оголосив амністію повстанцям, які складуть зброю і припинять боротьбу. Урядові звернення до учасників повстанського руху, в яких їм обіцялося помилування, оголошувалися 7 разів (останній раз у грудні 1949 р.). але тільки амністія 1945 р. мала реальний вплив на УПА. У цей період з лісів вийшли, за деякими даними, близько 41 тисячі повстанців.

У цих умовах командування УПА прийняло рішення про часткове виведення своїх підрозділів з України до Німеччини та Австрії. Восени 1945 р. і на весні 1946 р. з цією метою було проведено два великі рейди територією Словаччини. 1947 р. окремі групи повстанців здійснили рейди в ЧСР та Румунію. 1946 р. припинила діяльність УПА-Пн., а влітку 1947 р. – групи “Буг” і “Лисоня”. 1948-49 рр. активно діяла лише група “Говерла” (Дрогобиччина) та окремі сотні на Гуцульщині. Однак наприкінці 1949 р. і вони були змушені припинити опір. Зазнало значних втрат і командування УПА. 31.01.1949 р. у Львові загинув шеф головного військового штабу полковник О. Гасин (псевдонім “Лицар”), 14.04.1949 р. командир УПА-Сх.. полковник В.Сидор. Після загибелі 05.03.1950 р. у бою під Львовом головнокомандувача УПА генерал-хорунжого Р. Шухевича УПА як єдина військова формація припинила існування.

Проте обмежені бойові дії продовжували вести окремі підрозділи УПА. Через їх велику рухливість і блискавичність у проведенні операцій та зв’язки з місцевим підпіллям регулярні війська були малоефективними у боротьбі з цими підрозділами. Після смерті Р. Шухевича головнокомандувачем УПА став полковник Василь Кук (псевдонім “Юрій Леміш”). Окремі загони УПА припинили боротьбу тільки після захоплення в полон у травні 1955 р. В. Кука. За деякими даними, окремі боївки УПА продовжували зберігати боєздатність і були ліквідовані лише наприкінці 1950-х рр.

Протягом 1944 – 48 рр. частини УПА ефективно діяли на українських землях (Холмщина, Лемківщина, Посяння, Підляшшя), які внаслідок радянсько-польського договору 16.08.1945 р. залишилися у складі Польщі. У Закерзонні відділи УПА (зокрема, армійська група “Сян”; командир М. Онишкевич, псевдонім “Орест” і крайовий провідник ОУН Я. Старух) вели боротьбу проти комуністичного режиму, радянських і польських спецпідрозділів та шовіністичних елементів, які тероризували українське населення і проводили акції масового насильного переселення українців.

Наприкінці Другої світової війни командування УПА уклало угоду (18.05.1946 р.) з Армією Крайовою, а згодом з повстанською структурою “Воля і незалежність” (“ВІН”) про встановлення демаркаційної лінії і взаємну співпрацю в боротьбі проти спільного ворога. У Польщі існують різноманітні точки зору на діяльність УПА, однак незаперечним є факт спільної боротьби УПА та “ВІН” проти комуністичного режиму. 27.05.1946 р. польські та українські повстанські підрозділи провели спільну операцію в м. Грубешів. Українським загоном командував хорунжий Євген Штендера (псевдонім “Прірва”). Навесні 1947 р. у бою з відділом УПА під командуванням Степана Хріна загинув заступник міністра оборони Польщі генерал К. Свєрчевський, що стало приводом для розгортання акції депортації українського населення з етнічних українських земель (операція “Вісла”). У новостворені на колишніх німецьких землях воєводства (Вроцлавське, Гданське, Ольштинське, Щецинське, Познанське) насильно переселено близько 150 000 українців. Масові репресії польського комуністичного уряду викликали рішучу протидію УПА. Для боротьби з частинами УПА польське командування направило на територію Закерзоння 20 000 армію під командуванням генерала С. Моссора. 20.09.1947 р. у бою з підрозділами польських урядових військ загинув провідник ОУН на Закерзонні Я. Старух. Після тривалих кровопролитних боїв з переважаючими силами противника командування УПА вирішило вивести 16 бойових сотень з території Закерзоння. 29.06.1947 р. три сотні (у-3, у-5, у-8) прорвалися на територію Дрогобицької області, сотня у-2 під командуванням Михайла Дуди (псевдонім “Громенко”) пробилася через територію Чехословаччини у Західну Німеччину. Решта відділів УПА були розбиті, і тактичний відтинок “Сян” припинив своє існування.